Закон хом’ячка або день «Х»

Хто не риє, той не має нірки – каже закон хом’ячка. Так вважають і деякі робітники однієї із фірм у Черкасах. Далі називатиму її просто – фірма «Т». 

Із видом діяльності фірми «Т» я познайомилася минулого літа. Шукала роботу на одному з відомих українських сайтів.

Натрапила на вакансію офіс-менеджера. Обов’язки невигадливі: відповідати на телефонні дзвінки, зустрічати відвідувачів, вести облік документів, реєструвати кореспонденцію та інші. Доволі стандартно. Заробітна плата також типова для міста. Тож, відправила своє резюме.

Через декілька днів мені зателефонували. Здивувало, що передзвонили у вихідний на національне свято. Приємний жіночий голос на іншому кінці дроту повідомив, що їхній керівник «схвалив мою кандидатуру» і готовий поспілкуватися у зручний для мене час. Несподівано: офіс компанії знаходиться … на центральному стадіоні. Хоча на сайті у вкладці фірми «Т» було вказано, що вони займаються оптовим продажем води.

У день «Х» у парку біля будівлі стадіону побачила свого ймовірного конкурента, який тримав у руках теку з документами та по телефону комусь розповідав, що має велику надію на цю співбесіду. «Ну й солідно ж він підготувався», – подумала я. Потім побачила ще одну жіночку, яка також рішуче прямувала до будівлі.

Якось насторожила така активність. Внутрішнє чуття підштовхнуло мене ще раз передивитися інформацію про цю фірму в інтернеті. Але не за назвою, а за місцезнаходженням офісу. «Бінго!» – купа відгуків. Виявилося, що компанія переїздить Черкасами вже не вперше, а її філіали майже в усіх великих містах країни. Так, вони займаються продажем, навіть можна сказати, що й оптовим. Продають шукачам роботи косметичні продукти та БАДи, а потім пропонують перепродавати їх. А усі, хто потрапив на їхню вудочку потім змушені «втюхувати» цю продукцію, де хочуть та як бажають, хоч у вікно закидати – аби ж «відбити» свої кровні!

Іти на цю співбесіду перехотілося… Пішла лише для того, щоб побачити на власні очі, чи так це насправді.

На вході охоронці навіть не змогли зорієнтувати, на якому саме поверсі «оселилася» ця фірма. Просто йшла сходами вгору і натрапила на кабінетик зі столами та стільцями, чимось схожий на аудиторію для лекцій. Зрозуміла – мені туди. На одній зі стін «красувався» невеличкий плакатик із мотивуючою фразою, а під ним – трибуна. За нею стояв молодий чоловік у костюмі. Його обов’язок –зустрічати «клієнтів» та роздавати їм анкети.

Ще «вхопити свій шанс» воліли близько 7 осіб. Усі різного віку, здебільшого – пенсіонери. Претендували вони на вакансії кухарів, водіїв, прибиральниць, офіс-менеджерів тощо. Дуже різносторонньою виявилася фірма, і в такому дивному приміщенні..?!

Менеджер дав мені анкетний бланк, який вміщував ще й соціологічний тест (такі легко можна знайти в інтернеті на сайті знайомств). На співбесіду з «куратором» треба було зачекати приблизно 15 хвилин. Я вирішила вшиватися геть.

До речі, коли їхала автобусом, мені неодноразово дзвонила представниця фірми (постійно називалася іншими іменами) та запрошувала на співбесіду. А вночі (близько 1 години) мене знову «запросили» у цю компанію, проте вже на іншу вакансію.

На шляху до «мільйонів»

Одна моя знайома-студентка вирішила піти до переможного кінця… та натрапила на цю фірму аж тричі.

Як і всі дівчина розмістила своє резюме на сайті шукачів роботи. Її ж представники фірми «Т» знайшли самостійно. Запросили пройти співбесіду на посаду адміністратора.

– Коли я прийшла до їхнього офісу, наче нічого такого дивного не запримітила. Зачекала на керівника. Охайно вдягнена жінка ставила доволі логічні запитання: де працювала, ким би хотіла стати, ким бачу себе через 10 років, – згадує дівчина. – Мені розповіли про мої обов’язки, але не показали робоче місце. Коли ж я запитала про заробітну плату, то співрозмовниця зауважила, що все залежить від кількості проданого товару та від мене. Ось це збентежило. До чого тут продажі? Я ж претендую на вакансію адміністратора. 

Моя знайома вирішила все ж відвідати тренінг, який пропонувала компанія. Цікаво, що на них доповідачі ніколи не залишали аудиторію без нагляду, і розмовляти між собою слухачам не дозволяли. Вони розповідали про гроші, що «вивалюються із кишень», стрімке кар’єрне зростання, про машини та квартири, якими обзавелися майже всі співробітники.

Для стартапу необхідно лише купити книжку за 50 гривень, а потім ще придбати продукції на 5 000 тисяч гривень. А якщо такої суми грошей у вас немає, «куратори» люб’язно пропонують позичити її у знайомих або навіть дати зі свого карману (потім їх треба віддавати частинами з кожної зарплатні).

– Пам’ятаю, на першому тренінгу нас було близько 8 осіб. Все думала, невже вони всі на адміністратора йдуть? Так ось, занятті на третьому кураторка покинула на деякий час кабінет (за правилами компанії неправильно залишати людей без нагляду). Ми всі почали спілкуватися між собою. З’ясувалося, що одна дівчина претендує на посаду кухаря, інша – юриста. Ще було кілька людей, які просто промовчали. Вдома я почала шукати в Інтернеті інформацію про цю компанію. Жодного позитивного відгуку не знайшла. Після цього я чесно прийшла та попросила куратора це прокоментувати. Вона ж почала кричати на мене – виплеснула на мене відразу весь негатив. Так з ними й розпрощалася. До речі, звернула увагу, що при першій нашій з нею зустрічі та всіх наступних вона була вдягнена в одий і той же персиковий брючний костюм. Ця жіночка з ентузіазмом розказувала, як змогла придбати собі автомобіль і квартиру в центрі міста, детально розписувала свій переїзд. Мене спантеличило, що при цьому, вона не може собі дозволити новий костюм. Через деякий час я ще два рази натрапила на цю компанію вже за іншою адресою. Вони також самостійно знайшли моє резюме і зателефонували. І знову було багато кандидатів. І знову на співбесіді задавали ті ж самі питання. Та ж сама манера поведінки й «натягнута» усмішка. 

Нині на сайтах для шукачів роботи в інтернеті чимало подібних вакансій. І не завжди вдається відразу зрозуміти, що втрапив у шахрайську сітку. Наприклад, інша знайома якось розповідала, що на вакансію відеомонтажера їй пропонували слідкувати через камери спостереження за людьми в «будинку терпимості». Часто «роботодавці» пропонують роботу в соціальних мережах і також обіцяють «золоті гори».

На жаль, не змогла знайти в українських законах про працю якісь норми щодо публікації вакансій, особливо, якщо їх розміщують в Інтернеті чи газетах. Крім того, роботодавці в принципі не зобов’язані надавати правдиві та вичерпні відомості про конкретну посаду робітника в інформації про вакансію. Відповідно і притягнути до відповідальності у такому разі нікого не можна за подібні лохотрони.

Можливо, хтось має дар переконання і зможе працювати у сітковому маркетингу. І це його доля. Такі люди обов’язково прориють собі нірку… Де зараз ця фірма – не знаю. Мабуть, знову переїхали…

Валерія Тімергаліна, novadoba.com.ua

Залишити відповідь

Ви маєте змогу за кілька секунд швидко ввійти за допомогою: