Лохотрон партійно-виборчий

Отже, чергові вибори, цього разу — місцевих органів влади. За новим виборчим законом. Помічаєте: у нас весь час якісь новації та експерименти.

Варто не лише тасувати виборче законодавство, а й навести лад із партіями і партійками.

укроп вибори редиска

Нині вперше впроваджено пропорційну, партійну виборчу систему, але з так званими “відкритими списками”. Тобто балотуються і партії, і конкретні кандидати від партій по округах. Це, мовляв, прив’яже безликі, сформовані десь у столиці партійними з’їздами, точніше, партвождями, кандидатські списки партій до конкретних місцевих кандидатів. Це благі наміри. Бо нова виборча система доволі заплутана, малозрозуміла для виборця, і ніякі роз’яснення їй уже не допоможуть — кампанія вийшла на фініш. Та й, судячи з її перебігу, з виборчої агітації, акцентовано саме на пропаганді партій, а не на кандидатах. Тож поговорімо про партії.

Одразу — висновок, а потім мотивація: в Україні треба нарешті взятися за нормальну політичну структуризацію суспільства. Конкретніше — партійну структуризацію.

Скільки в Україні політичних партій? Цифра постійно змінюється, але донедавна було 234. А тепер скажіть: якщо на вибори, навіть місцеві, йдуть півтора-два десятка партій, то що це за “партійна структуризація”? Для чого інші 200 партій?

Нинішня виборча кампанія характеризується новими чи напівновими партіями. Далекий від думки іронізувати з цього приводу, висміювати якісь нові партії, називати їх висмоктаними з пальця, чи, точніше, з грошей олігархів. Зі сміху люди бувають. Ось на останніх парламентських виборах, щодо яких хоч і кажуть, що цей парламент прийшов із Майдану, але що вийшло? Із трьох основних партій Майдану — “Батьківщина”, УДАР і “Свобода” — в парламент ледве втрапила одна “Батьківщина” і то, посівши останнє місце за мандатами і маючи найменшу фракцію. УДАР узагалі не пішов на вибори самостійно, влившись у “Солідарність”, а “Свобода” пішла, але не пройшла. Натомість пройшли Радикальна партія Олега Ляшка і “Самопоміч”, стосовно якої теж підсміювалися, мовляв, а ця куди пхається?

Тому поставимося до нових партій серйозніше, тим паче, що саме вони зараз дуже помітні у виборчій агітації. Правда, де­які нові — це перелицьовані старі. Зокрема “Опозиційний блок”, де зібралися колишні регіонали. На хвилі проходження в парламент ідуть на місцеві вибори три згадані вище партії. Але ось і зовсім нові.

“Партія мерів”, як її називають, а офіційно — “Наш край”. Тут акцентують на тому, що вибори місцеві, тому виборцеві пропонується партія, якраз наближена до нього, до “його краю”.

Ще більша несподіванка — “Партія простих людей”: судячи з кількості агітації — із зовсім непростими грішми. Нарешті, УКРОП, чий представник і неформальний лідер Геннадій Корбан недавно став одним із головних учасників битви за мандат нардепа на позачергових виборах у Чернігові. Але оскільки чернігівські вибори набули скандального розголосу на всю Україну, то на гребені цього чому б не спробувати себе вже у всеукраїнському масштабі на цих виборах? При цьому заявивши, що саме Чернігівщина — базова для партії.

Як вирізнитися партіям на цьому строкатому політичному тлі? Починають із назви партії. При цьому втрапляють у комічні ситуації. Ось той же УКРОП, котрий позиціонує себе як суперпатріотична партія і грає на нотці АТО, захисту України від агресії. А чи всі знають, як розшифровується ця абревіатура? УКРаїнське Об’єднання Патріотів, разом — УКРОП. От тільки вийшов казус. Партія ще з літніх чернігівських виборів нещадно експлуатує назву відомої городньої рослини — кропу. Улітку пригощала чернігівців стравами з кропом, друкувала такі рецепти у своїй агітації. Тепер навіть проводять весілля своїх партійців у зелених кольорах цієї рослини і вручають молодятам пучок того-таки кропу. Але ось халепа: у суперукраїнської партії назва цієї рослини виходить… російською мовою. “Укроп” — це російською, а українською — “кріп”. Як тоді приліпити слово “кріп” до назви партії? Тоді вийде так: “КРаїнське Іб’єднання Патріотів”. Замість України — просто країна. Ну, а “Іб’єднання” — це вже щось від пріснопам’ятного Азарова. І взагалі, варто згадати, що термін “укроп” народився на фронті, в АТО. Наші вороги, росіяни і сепаратисти, зневажливо назвали українських воїнів “укропами”, але наші солдати назвали себе так із гордістю. До речі, ще під час літньої виборчої кампанії один із воїнів АТО обурився тим, що нова партія “приватизувала” собі термін “УКРОП”, политий кров’ю на фронті.

Те, що багатьом партіям начхати на ідеологію і програми, що вони формуються на імені розпіареного лідера, засвідчила мода вносити ім’я голови партії до її назви. Що це, як не вождизм? Адже голова об’єднання громадян, яким є і партія, може в будь-який час бути переобраним з’їздом партії. Тоді що — змінювати назву? А прикладів таких багато. Іноді виходить дивовижа. “Партія простих людей”, як вона спершу іменувалася, нині в агітації подається так “Партія простих людей Сергія Капліна”. Це з іменем її голови, в надії на “розкрученість” одного з депутатів парламенту. Але, чесно кажучи, не пригадаю, чим же так особливо розпіарений цей політик. І вдумайтеся в таку назву, із прізвищем голови. Чи це “партія Капліна”, чи це “прості люди Капліна” — кріпаки чи що?

Однак, якщо серйозно, як покінчити з цією партійною вакханалією? Можна, звичайно, щось робити правовими методами, і треба. Тут слово за законом в особі Міністерства юстиції України, яке реєструє, тобто благословляє у світ партії, але так само має їх контролювати — аж до “дереєстрації”, тобто ліквідації. Якщо, крім Мін’юсту, потрібне рішення суду — не проблема. Головне — норма закону. Якщо партії повин­ні мати структури, обласні, районні осередки, де вони в таких-то партій? Якщо громадянин може бути членом лише одної політичної партії, це витримується чи ні? Якщо десятки партій роками чи й десятиліттями не беруть участі у виборах, а це пік діяльності партій, то хіба це не привід “списати” їх із політикуму?

Але є й дещо з царини не так законодавства, як моралі, якщо хочете — політичної моралі суспільства. Який вигляд мають численні переходи з одної партії до іншої, що ми бачимо і на місцях, і на всеукраїнському рівні?

Нинішня місцева влада обрана аж 5 років тому на майже таких самих виборах на партійній основі. Взагалі лунали пропозиції переобрати місцеву владу також торік. Не вийшло, злякалися трьох виборів за рік. Але якщо дочасно переобрали Президента, якщо попередній парламент, обраний 2012 року, відсидів усього 2 роки з 5-річної каденції і торік був переобраний, то місцеві органи влади чомусь відсиділи всі 5.

Але що залишилося з тих обраних за партійними списками рад? Як обиралися, так і посипалися. Згадаймо, що спершу, на початку 2010 року, був обраний новий Президент Віктор Янукович від Партії регіонів. Саме вона стала черговою партією влади. Улітку регіонали “переформатували” під себе парламент, розтоптавши Конституцію. До речі, до сьогодні за ту узурпацію влади ніхто ще не відповів. На осінь 2010-го всю місцеву еліту заганяли в нову партію влади з попередньої — “Наша Україна”, партії переобраного Президента Ющенка.

Так-от, головам обласних і районних адміністрацій, меншим чиновникам була дана згори така вказівка. Перше — вийти з партії “Наша Україна”. Друге — вступити до Партії регіонів. Третє — критикувати “попередню владу”, якою, до речі, на місцях були вони ж самі. Четверте — йти на місцеві вибори, очолюючи кандидатський список Партії регіонів. Вам це нічого зараз не нагадує?

Якими могли бути такі місцеві ради? Відповідь зрозуміла. Але, до слова, не кращими виявилися і місцеві фракції партій, що у 2010—2014 роках опинилися в опозиції. Перебігання з одної фракції до іншої, зрада, створення якихось фейкових “фракцій” і “депутатських груп” — ось чим позначені ці 5 років існування обраних за партійними списками місцевих рад.

Нехай би виборці зараз поцікавилися, яким був поіменний склад їхніх обласних, районних, міських рад після обрання 2010 року і яким є на сьогодні, по партіях і фракціях. У багатьох випадках від тих структур у радах зосталися “ріжки та ніжки”.

Із категорії не так закону, як моралі, наприклад, ситуація, коли три члени одної сім’ї є членами трьох партій: чоловік — в одній, дружина — в іншій, син — у третій. Усі ходять на різні мітинги і акції, десь підробляють. І нічого.

Усе це до того, що наводити лад у політикумі, партіях мають найперше самі громадяни. Насамперед у сенсі об’єднання партій. Про нього говоримо вже багато років, а замість цього бачимо чергові подрібнення і клонування партій. Якщо ця дрібнопартійність вигідна партійним функціонерам і вождям, то простим громадянам це давно має набриднути. Їм варто поставити ультиматум партійним вождям: або об’єднуєтеся, або виходимо з цих ваших партій і партійок.

Уся ця дрібнопартійність — ще й наслідок глибокої кризи давніх і авторитетних національно-демократичних сил. Могутній колись Народний рух, що вів нас до Незалежності, спершу на 15 років розколовся на 2 партії, потім позаторік начебто об’єднався, але зараз дожився до того, що взагалі не йде на місцеві вибори, при тому, що йдуть бозна-хто. І ось рухівські організації на місцях навіть утворюють структури інших партій, з якими йдуть на вибори. Далеко непересічні рухівці, а обласні і всеукраїнські функціонери і керівники йдуть на вибори від усіляких інших партій.

І маємо те, що бачимо. Розгул популізму, демагогії, бруду у виборчій агітації. Наприклад, типова агітація однієї з нових партій — набір популістських гасел, де обіцяно все на світі. Ось лише перші слова цих обіцянок:

“Ми виступаємо…”

“Ми змусимо…”

“Ми відновимо…”

“Ми зупинимо…”

“Ми запровадимо…”

“Ми не допустимо…”

“Ми відкриємо…”

“Ми пропонуємо…”

“Ми зробимо…”

“Ми викорінимо…”

Бідні-бідні виборці, як же не ловитися на таке. Партійний виборчий “лохотрон” триває. Як і “політична структуризація” нашого недорозвиненого громадянського суспільства.

Петро Антоненко

За матеріалами slovoprosvity.org

Share Button
!

правила коментування

Поділіться думками





реклама: