Я провів два роки в американській в’язниці за звинуваченням у кібершахрайстві століття

Як ФБР розшукує хакерів по всьому світу і що відбувається з ними після екстрадиції в США?

Антон Іванов – громадянин Естонії, якого американські спецслужби звинувачували в участі в одній з наймасштабніших кібератак останніх років, розповідає про свій несподіваний арешт і життя у в’язниці на Манхеттені разом з мексиканськими наркобаронами і терористами з «Аль-Каїди».

клавіатура шахрай наручники

“Стук ставав все голосніше і наполегливіше. Я запитав, хто стукає. «Поліція!». Я відкрив двері, і в мою квартиру в Тарту влетіли люди в штатському і без пояснень одягли на мене наручники.

Раніше нічого подібного зі мною не траплялося, але в наступні кілька років закуті руки стануть буденністю.

кошик корзина сміттяЛюди в штатському – серед них були естонські поліцейські й агенти ФБР – сказали, що в США видали ордер на мій арешт. Вони уважно оглянули комп’ютер і всю електроніку в будинку. Те, що відбувалось, здавалося настільки безглуздим, що я допомагав в обшуку, посміхався і жартував. Вони зняли копію жорсткого диска ноутбука, знайшли телефон і стару картку пам’яті у фотоапараті, перерили всі шафи і помийницю. Насправді сміття – це перше місце, куди заглядають під час обшуку.

Я працював системним адміністратором в естонській компанії Rove Digital. Фірма завжди перебувала «в сірій зоні» і йшла на ризиковані кроки, щоб заробити грошей. Тому, коли мені сказали, що разом зі мною заарештовані ще п’ять моїх колег, я не здивувався. Але те, що я опинився серед них, – було сюрпризом: в Rove Digital я просто робив механічну роботу і ніколи не думав, що буду нести відповідальність за справи компанії.

Поліцейські сказали збиратися у в’язницю в Таллінн: наступного ранку я повинен був побачити суддю. Я сподівався, що мене відразу звільнять. Здавалося, що за день ніхто не помітить моєї відсутності, так що я збирався повернутися до нормального життя, в якій людей не заарештовують з незрозумілих звинувачень з Нью-Йорка. Суддя сказав продовжити затримання на два місяці, щоб поліція дочекалася запиту на екстрадицію в США.

Це був листопад 2011-го. Додому я повернуся через три роки.

Екстрадиція

Боротися з екстрадицією безглуздо. Якщо в Кримінальному кодексі Естонії є стаття, схожа на статтю, що вимагає екстрадиції, підозрюваних видають швидко і без розгляду обставин справи. Особливо, якщо цього вимагає така країна як США. Я зрозумів, що опиратися не варто, і намагався зберегти сили і нерви, щоб поборотися зі звинуваченнями вже в Америці. Пізніше мені розкажуть, що в Естонію американські спецслужби заманюють людей з інших держав, з якими у Вашингтона немає договору про видачу підозрюваних: тут їх заарештовують і переправляють через океан.

Що таке операція Ghost Click?

«Наймасштабніший кіберзлочин століття», «грандіозна кіберафера», «геніальна кримінальна бізнес-модель» – саме так описували дії групи естонських громадян у ЗМІ та прес-релізах ФБР. Починаючи з 2007 року кілька хакерів з Тарту заражали чужі комп’ютери шкідливим софтом. Після його установки комп’ютери починали генерувати трафік певних сайтів. Хакерам вдалося заразити приблизно чотири мільйони комп’ютерів у 100 країнах світу, причому близько 500 тисяч пристроїв перебували в США. Кілька років ФБР вело розслідування в рамках операції Ghost Click і у вересні 2011 року винесло звинувачення шести громадянам Естонії та одному громадянину Росії – за оцінкою відомства, групі вдалося заробити понад 20 мільйонів доларів. 8 листопада 2011 року Антон Іванов та інші підозрювані були арештовані естонськими властями. Громадянин Росії Андрій Таамє втік – в 2013 році за його упіймання навіть призначили винагороду в 50 тисяч доларів, але хакера поки не вдалося знайти. Естонський суд спочатку дав дозвіл на екстрадицію Іванова, а потім екстрадували також інших підозрюваних.

Ghost Click

Естонські в’язниці – спадщина радянських часів, вони тільки трохи змінилися зі вступом Естонії до Європейського союзу. Екстрадиції я чекав у тюрмі Tallinna Vangla – зі стін там сипалася штукатурка, але палити вже було заборонено. Сиділи зі мною здебільшого такі ж жалюгідні недотепи, як і я. В основному це дрібні злодюжки-наркомани. За відчуттями, серйозних злочинців ніхто ловити не намагається – садять в основному люди, які виросли в дитячих будинках і не впоралися із дорослим життям.

Я провів у такому оточенні шість місяців, а потім за мною приїхали співробітники Служби маршалів США. На мене знову наділи наручники, ноги закували в кайдани і відвезли в аеропорт. Через кілька годин я був у Нью-Йорку.

Обвинувальний акт проти мене і мого начальства був складений прокуратурою Південного округу Нью-Йорка і схвалений на засіданні великого журі. Як тільки мій літак приземлився, мене відвезли в суд, де це звинувачення було зачитано. Я також отримав сплаченого державою адвоката.

Мене помістили у в’язницю Metropolitan Correctional Center (MCC). Це самий центр ділового Манхеттена, пара кварталів від Уолл-стріт і мерії. Будівлю в’язниці знають у всій країні, тому що MCC – одна з найбільш добре охоронюваних в’язниць в США. Тут утримували багатьох відомих злочинців: нью-йоркського мафіозі Джона Готті, творця найбільшої фінансової піраміди в історії Берні Медоффа, російського «збройового барона» Віктора Бута. Паралельно зі мною там в очікуванні суду сиділи високопоставлені чини «Аль-Каїди» і великі латиноамериканські наркобарони. Говорити про них особливо не хочеться – ці хлопці не люблять ігри та жарти.

В’язниця розділена на блоки: на кожному поверсі – два блоки, в кожному блоці – 48 камер. Камери були спроектовані для однієї людини, але через переповненість в’язниць їх переробили в двомісні. Тепер там уміщається двох’ярусне ліжко, два пластикових стільця, металевий унітаз, маленька раковина і пластикове дзеркало над ним. О 6.30 ранку двері відкривають і до самого вечора всі ув’язнені в блоці можуть вільно спілкуватися один з одним. Доступ в сусідні блоки заборонений.

Незважаючи на те, що у в’язницю нерідко потрапляють знамениті злочинці, основну масу ув’язнених становлять наркоторговці з нью-йоркських гетто. Расовий склад я б оцінив так: 40% ув’язнених – це афроамериканці, 45% – латиноамериканці і лише 15% – білі. В одну камеру намагаються садити представників однієї раси. Це неписане правило, через порушення якого в деяких штатах може навіть піднятися бунт. Мені пощастило, тому що в мене завжди були хороші сусіди по камері – це дуже важливо.

Білих американців у в’язниці було дуже мало, тому що більшість з них можуть дозволити собі заплатити заставу і чекати суду на волі. Крім громадян США, у в’язниці були й такі, як я – люди, екстрадовані з різних країн світу. Я також познайомився з російськомовними вихідцями з країн колишнього СРСР: вірменами, грузинами і євреями з Брайтон-Біч. Так як в’язниця передсудова, то разом містяться як фінансові шахраї, хакери і біржові брокери, так і вбивці, ґвалтівники та терористи.

Нудьга, гамбургери і бартерна торгівля

У в’язниці безпечно, якщо ти сам не лізеш на рожен. Тому життя більшості ув’язнених – це безкрая туга і нудьга. Кожен наступний день нічим не відрізняється від попереднього. Підйом, сніданок, обід, вечеря, відбій. Їжа ще більш одноманітна – рис, боби, кукурудза, фарш. У середу можна розраховувати на смажену курку, у четвер – на гамбургер, у п’ятницю – на шматок риби.

Щоб розважитися, люди займаються спортом, читають, грають у шахи або карти, слухають радіо. Раз на тиждень можна сходити в бібліотеку або каплицю. Кожні три дні є півторагодинна прогулянка на даху – MCC знаходиться в місті, і у неї немає нормального тюремного двору. Там можна пограти в баскетбол або хендбол (це щось на зразок сквошу: маленький м’яч кидають в стіну і ловлять руками) і іноді, якщо пощастить, з латиносами у футбол.

В’язниця в Нью-Йорку чимось нагадує ООН, оскільки в ній можна зустріти представників усіх рас, національностей і верств суспільства. Поруч з євреєм, якийвсе життя пропрацював на Уолл-стріт – обов’язково виявиться афроамериканець з Південного Бронкса.

Разом зі мною, наприклад, сидів араб-християнин з Африки. Він не говорив по-англійськи, але, незважаючи на це, успішно займався бартерною торгівлею разом з драглордом з Гватемали, у якого були зв’язки в мексиканських наркокартелях. Вони продавали рідкісні продукти: наприклад, крадені з кухні апельсини або газовану воду, на яку в магазині встановлено ліміт – не більш двох упаковок по шість банок на людину в тиждень. Вони робили це не для заробітку – просто щоб зайнятися чимось осмисленим і не померти від неробства.

Основною обмінною валютою є рибні консерви з макрелі або тунця, які продаються в тюремному магазині. Після того як кілька років тому дозволили листування з близькими по електронній пошті, роль марок як основного засобу для обміну ослабла. На марки тепер тільки в покер грають.

Білі, афроамериканці і латиноси

Населення в’язниці ділиться на расово-культурні групи: афроамериканці з вуличних банд начебто Bloods або Crips – окремо; латиноси з мексиканських наркокартелів, які залишили на волі мільйони доларів і яхти, – теж самі по собі. Білі з освітою – у меншості. Я приєднався до них.

Групи виникають з багатьох причин. Одна з головних – безпека. У в’язницях, де є ув’язнені з тривалими термінами, взагалі не можна вирішувати організаційні питання в обхід представників твоєї расової групи. Посперечався з кимось із-за телевізора, програвся в карти – група вирішить за тебе, що тепер робити. На Манхеттені все трохи простіше, але люди все одно об’єднуються, тому що у кожного є потреба в спілкуванні.

Афроамериканці – найвеселіші хлопці, для деяких з них ув’язнення у в’язниці – це звичайна справа, як в магазин сходити. Деякі вже через годину знаходять знайомих з району і з лютою жестикуляцією розповідають про пригоди на волі і згадують спільних знайомих. Для багатьох з них федеральна в’язниця – це вінець гангстерської кар’єри, тому що сюди потрапляють підозрювані, які проходять по гучних справах і отримують великі терміни. У багатьох штатах за хорошу поведінку можуть дати дострокове звільнення або адвокат допоможе скинути термін. У федеральній в’язниці таке буває рідко. Всі сидять в середньому 85% терміну.

Латиноамериканці – більш інтровертна і організована група. Вони завжди піклуються про своїх, допомагають їжею і одягом. Внутрішні тюремні проблеми вирішують не в бійці, а доносами начальству. Іспаномовні ув’язнені дуже заповзятливі: шиють одяг, лагодять кросівки, якось дістають делікатеси, свіжі овочі та фрукти. Якщо потрібно щось незвичайне, всі звертаються до них: можна зробити татуювання, купити саморобної браги або льодяників. Вони ж поширюють наркотики, в основному спайс.

Повернення додому

Я провів у в’язниці майже два роки. Мексиканець – колишній власник інді-лейблу і промоутер, а за сумісництвом контрабандист для наркокартеля Сіналоа – вчив мене іспанської. Я багато читав пресу: родичі можуть виписувати вам газети і журнали, які, якщо пощастить, доставляють із зовсім невеликою затримкою. Я обговорював політику і обмінювався книгами з хакером-анархістом з Anonymous, який зламав компанію, що співпрацювала з ЦРУ. З турком, що продавав ракети угрупованню «Хезболла», ми грали в карти. Крупний колумбійський наркоторговець з повстанського угрупування FARC (за чутками, на рахунку його загону три тисячі убивств) продавав мені грейпфрути. Біографія тут була не дуже важлива. Всі жили в одних умовах, і це нас тимчасово об’єднувало.

Після арешту і складання обвинувального акта починається розслідування правоохоронних органів. У Південному окрузі Нью-Йорка більшість кримінальних справ закінчується угодою з прокуратурою. З решти розглядів, що все-таки доходять до суду, велика частина закінчується обвинувальним вироком.

За довгі роки практики прокуратура найкраще навчилася змушувати обвинувачених давати свідчення в суді проти своїх подільників. Натомість йому обіцяють поблажливість при винесенні вироку.

Кажуть, що в мові ненців є близько 40 слів для поняття «сніг». В американському тюремному сленгу є кілька дюжин термінів для стукачів: «rat», «snitch», «parakeet» та безліч інших. Таких людей у в’язниці люто зневажають, хоча майже всі таємно намагаються піти на співпрацю зі слідством. Саме завдяки цьому кількість обвинувальних вироків такі великі.

Я визнав провину в лютому минулого року – сказав, що підтримував сервери Rove Digital. Цього було достатньо, оскільки за американськими законами відповідальний кожен, хто працював у нашій фірмі. Я міг довести свою невинність тільки в суді, але швидко відмовився від цієї ідеї, тому що в разі поразки міг би отримати 10 років замість двох. Рідко для кого кримінальне справа закінчується вироком раніше ніж через рік, а більш складні справи можуть тягнутися роками.

Мені вирок винесли через два з половиною роки після арешту. Суддя Льюїс А. Каплан, вивчивши обставини справи, сказав: «Цей молодий чоловік вивчив свій урок, відпустіть його додому». Мене перевели в імміграційний табір, бо легального статусу для знаходження в США у мене не було. Після п’яти тижнів бюрократичних зволікань і перекладання паперів з однієї стопки в іншу мене посадили в літак, і я опинився на волі.

Через майже три роки після арешту і початку розгляду я вийшов зі стану анабіозу і намагаюся повернутися до нормального життя. Я бачив тих, для кого в’язниця – це нормальне життя, але я не з їх числа. Зате тепер я точно знаю, що живуть там не злочинці і кримінальники, а в першу чергу люди.

Примітка: У тексті практично всі факти і обставини справи навмисне пропущені, тому що воно не закрита ні для кого з моїх спільників, а я проходжу по цій справі як свідок. Ніхто, крім одного з моїх колишніх колег, не визнав своєї провини, і суд та слідство тривають. На даний момент всі знаходяться в ув’язненні. Саме тому розповідь присвячена виключно моїм враженням з моменту затримання і до моменту звільнення.”

Антон Іванов, джерело – apparat.cc, український переклад Lohotron.in.ua

Share Button
!

правила коментування

Поділіться думками





реклама: