Збоченці міністра Табачника

Сьогоднi ми друкуємо ту правду, яку мiнiстр освiти прагнув сховати за грифом “таємно”.

Як петеушник, що немає жодної вищої освiти, зумiв отримати диплом доктора медичних наук? Як людина з дипломом “швачки” Червоноградського ПТУ змогла досягнути звання “професор”? Як могли першу державну премiю дати не одному з тисяч справдi гiдних педагогiв, а авантюристовi й аферистовi?

Отi три на цей момент ще кiнцево не розкритi таємницi досi не дають спокою тисячам людей, якi слiдкують за детективною iсторiєю псевдолiкаря Слюсарчука.

Будь-яка розумна людина скаже, що таке неможливе. Теоретично — це правда. Якщо заглибитись у Порядок присудження наукових ступенiв i вчених звань, справдi легко вiднайти досить громiздку вiдповiдну процедуру. До прикладу, щоб стати професором, слiд щонайменш бути доктором наук, захистивши вiдповiдну дисертацiю, працювати завкафедри чи проректором (ректором), мати стаж педагогiчної роботи, написати не менше як десять наукових праць, опублiкованих пiсля захисту дисертацiї, готувати кандидатiв наук.

Але є ще одна найважливiша умова, щоб отримати науковий ступiнь чи звання, людина повинна мати базову вищу освiту!

Що iз цього списку здобуткiв мав Слюсарчук станом на 17 червня 2010 року, коли мiнiстр освiти України Дмитро Табачник поставив свiй пiдпис на атестатi професора, який вручили Слюсарчуковi? Нi-чо-го! Але вiн, мiнiстр, це зробив.

Пiсля серiї резонансних публiкацiй в “Експресi” неабияк подивованi правоохороннi органи, щоб встановити iстину в цьому заплутаному питаннi, звернуться до Мiнiстерства освiти з вiдповiдним запитом. “Слiдством встановлено, що у Московському державному медичному iнститутi iменi Пирогова Слюсарчук не навчався та не отримував диплома про здобуття вищої освiти”, – це цитата з подання мiлiцiї. Слiдчi услiд за журналiстами повторно встановлять, що в Слюсарчука нема вищої освiти, а його “дублiкат диплома про здобуття вищої освiти є завiдомо пiдроблений”. А тому слiдчi попросять мiнiстра Табачника письмово пояснити, на якiй пiдставi Слюсарчук став “доктором медичних наук” i “професором”, та надати вiдповiднi документи.

Слiдчi не помилилися адресою, оскiльки пiсля лiквiдацiї Вищої атестацiйної комiсiї уся документацiя щодо захистiв дисертацiй докторами потрапила до вiдомства Табачника, а документацiя стосовно набуття звання професора завжди тут була.

Появи мiлiцiонерiв у мiнiстерствi, видається, не чекали.

За вказiвкою рознервованого мiнiстра, один iз його заступникiв зателефонував у Мiнiстерство внутрiшнiх справ i висловив своє обурення несподiваним вiзитом львiвських правоохоронцiв до столичного освiтнього вiдомства. Треба визнати, це подiяло. Мiлiцiонерам дали вказiвку зупинити примусове вилучення документiв, натомiсть чиновники Мiносвiти пообiцяли добровiльно видати “папери” через три днi, тобто в п’ятницю.

Цей тайм-аут Табачник i його спiльники взяли неспроста. Вони розраховували, що за той час зможуть знайти вихiд iз патової ситуацiї або якось вплинути на перебiг подiй. Скажемо бiльше: нам вiдомо, що тривога у “верхах” передалась i членам низового рiвня бригади Слюсарчука. Вони почали пропрацьовувати най-рiзноманiтнiшi варiанти, щоб допомогти своїм патронам. Один iз них навiть передбачав сценарiй пiдриву примiщення редакцiї “Експресу”. У буквальному сенсi цього слова. Їхнiй перший план полягав у тому, щоб домовитися з мiлiцiонерами, а “Експрес” – знищити. Вони серйозно вивчали таку можливiсть, цiкавились iншими способами за всяку цiну зупинити вихiд газети “Експрес”, допоки їм популярно не пояснили, що таке зробити неможливо.

Тодi вони обрали iншу тактику захисту. Чиновники Табачника з’явились на телеекранах, щоб створити iлюзiю упевненостi мiнiстерства у своїй бездоганнiй роботi. Чиновники розповiдали, що Слюсарчук чесно отримав свої звання i ступенi, а всi його “дипломи справжнi”. Це була гидка низькопробна брехня, однак у них, з їхньої точки зору, не було iншого вибору.

Коли журналiсти просили оприлюднити якiсь подробицi, вони вiдгороджувались вiд вiдповiдi фразою, що деталi повiдомити неможливо, бо, мовляв, науковi працi Слюсарчука “засекречено”, а на всiх документах – гриф “таємно”.

Вони грали так професiйно, що мiлiцiя вимушена була навiть подбати про те, аби отримати спецiальнi допуски до “таємних документiв”, якi планувалось вилучити.

Звiсно, через три днi мiлiцiї не надали жодного документа, що були вказанi в запитi. Крiм одного – акта про те, що всi документи щодо здобуття Слюсарчуком ступенiв та звань знищено.

Чому чиновники Табачника пiшли цим шляхом? Бо вiдчули, що втрапили на слизьке. Вони зрозумiли, що земля горить пiд ногами. Вони почали поспiшати.

Поспiх – не найкращий помiчник у справi, де все треба ретельно приховати. Вони того не врахували.

Cьогоднi ми вiдхиляємо завiсу над кухнею, де створювали головнi фрагменти цiєї, без перебiльшення, найвидатнiшої афери наших днiв.

“ЗАСЕКРЕЧЕНИЙ ДОКТОР”

Крок за кроком, зiставляючи й аналiзуючи документи, свiдчення, подiї, ми вiдновили картину, що дозволяє зрозумiти, як петеушник за неповнi три мiсяцi став “видатним ученим” iз вiдповiдними дипломами й атестатами.

Чиновники, котрi допомогли йому це зробити, скористались процедурою, яка має доволi цiкаву назву – “переатестацiя та нострифiкацiя”. За цiєю процедурою, квалiфiкацiйнi документи державного зразка, що їх видають органи атестацiї iнших країн, можуть бути порiвнянi на еквiвалентнiсть за спецiальною процедурою. Станом на 2010 рiк, коли впроваджувалась у життя ця афера, за переатестацiю дипломiв доктора наук вiдповiдала Вища атестацiйна комiсiя. А за нострифiкацiю (визнання) атестатiв професора – атестацiйна колегiя Мiнiстерства освiти України.

Себто: не треба писати наукових праць, не треба бути ректором чи проректором, не треба мати стаж, досить лише довести, що в якiйсь країнi в тебе все це колись було. А пiдтвердження цього — твої документи “доктора” чи “професора”, виданi там, у тiй “iншiй” країнi.

У Слюсарчука була лише одна можливiсть скористатися цiєю процедурою – пiдробити росiйськi документи – “росiйський диплом доктора” i “росiйський атестат професора”. Слюсарчук дуже хотiв стати “професором”, це дозволяло йому вийти на багату клiєнтуру, рiзко збiльшити свої доходи.

I вiн пiшов ва-банк. Тим паче, характер послуг, який вiн надавав чиновникам, якi могли втiлити його мрiю, був таким, що вiдмовити своєму “постачальниковi” у цiй примсi вони не могли.

Тут, за закритими дверима військового госпіталю, з петеушника зробили "професора".

Слюсарчук за невеликi грошi отримав потрiбнi липовi росiйськi документи. А чиновники Вищої атестацiйної комiсiї та Мiнiстерства освiти, з поруйнованими збоченнями головами, допомогли йому реалiзувати надзвичайно зухвалий план.

За перший етап його плану вiдповiдав на той момент перший заступник ВАКу Вiктор Бондаренко (вiн же – рiдний брат народного депутата Володимира Бондаренка, БЮТ). Цей перший заступник голови ВАКу — особа досить цiкава. Афера з так званою переатестацiєю тiсно пов’язана з його iменем. Як прослiдковується з документiв, саме вiн виконав усю брудну роботу, що мала створити видимiсть дотримання процедури. Вiн безпосередньо працював у тiсному контактi зi Слюсарчуком, узгоджував iз ним деталi.

Що дозволяє дiйти такого висновку? Наприклад, ось цей ключовий “документ” зi штампом “Федеральной служби по надзору в сфере образования и науки” (див. фото вгорi). Це – лист, який начебто адресований Бондаренковi з росiйського вiдомства i який має пiдтвердити, що Слюсарчук нiбито отримав у Росiї “диплом доктора” та “атестат професора”.

Ось вiдеокамера випадково "схоплює" секретний документ, що лежить на столi чиновника Мiносвiти. Для уважного журналiста цього досить.

Проаналiзуймо неупереджено цей документ. По-перше, то не вiдповiдь росiйського ВАКу, як потребує процедура, а лист якоїсь малозрозумiлої “федеральної служби”. По-друге, як ми встановили, телефон, вказаний у штампi цiєї “служби”, останнi тридцять рокiв належить приватнiй родинi, котра проживає у Москвi. По-третє, у цьому “шедеврi” епiстолярної думки – дванадцять (!) помилок, а будь-який спецслужбiст скаже вам, що у правдивому документi спецслужби такого бути не може. I, по-четверте, звернiть увагу на напис “З оригiналом вiрно”. Його начебто поставив керiвник вiддiлу українського ВАКу М.П. Петрук.

Де ж оригiнал, який нiбито надiйшов iз Росiї? А оригiналу нiколи й не було! Бо то не прос-то фальшивка. Це – фальшивка, яка потрiбна була Бондаренку. I з’явилась вона не як офiцiйна вiдповiдь на запит. Її виготовляли або безпосередньо пiдлеглi Бондаренка, або люди Слюсарчука – за iнструкцiями Бондаренка. Щоб надати хоч якоїсь значимостi цiй пiдробцi, поставили штамп “З оригiналом вiрно” та круглу печатку канцелярiї ВАКу. I Бондаренко вдав, наче цей лист справжнiй i що вiн його справдi отримував на свiй запит. Браво, видається, київський цирк програв Мiнiстерству освiти, де нинi працює Бондаренко, конкурентну боротьбу за чудового клоуна.

Що було далi? Далi все значно серйознiше. У цю аферу дiйовою особою вступає голова ВАКу пан Мачулiн. Вiн видає секретний наказ, яким органiзовує “спецiалiзовану Вчену раду для разового захисту”. Або, якщо хочете, раду одноразового використання. До її складу включають дуже вiдомих осiб – справжнiх медикiв, професорiв, заслужених людей.

Ось їх список:

  • Голова спецiалiзованої Вченої ради – Заруцький Ярослав Леонiдович, начальник кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ. Спецiальнiсть – нейрохiрургiя.
  • Заступник голови спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук, професор Єна Анатолiй Iванович, начальник кафедри органiзацiї забезпечення збройних сил Української вiйськової медичної академiї МОУ. Сьогоднi працює у СБУ.
  • Вчений секретар спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук Бадюк Михайло Iванович, начальник кафедри органiзацiї забезпечення збройних сил Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Склад ради:

  • Бiбiк Тарас Антонович, доктор медичних наук, доцент, начальник клiнiки амбулаторної допомоги Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України.
  • Бiлий Володимир Якович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.
  • Бойчак Михайло Петрович, доктор медичних наук, професор, начальник Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України.
  • Варус Василь Iванович, доктор медичних наук, професор, начальник вiйськово-дослiдного iнституту проблем вiйсь-кової медицини Збройних сил України.
  • Данчина Олександр Георгiйович, доктор медичних наук, професор, начальник клiнiки нейрохiрургiї i неврологiї Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони України. Головний нейрохiрург Мiноборони України.
  • Кальниш Валентин Володимирович, доктор медичних наук, професор кафедри авiацiйної, морської медицини та психофiзiологiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.
  • Клiшевич Борис Антонович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової хiрургiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.
  • Лурiн Iгор Анатолiйович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової терапiї Української вiйськової медичної академiї МОУ. Спецiаль-нiсть – нейрохiрургiя.
  • Ярош Олександр Олександрович, доктор медичних наук, професор кафедри вiйськової терапiї Української вiйськової медичної академiї МОУ.

Цей наказ пiдписав Мачулiн. Вiзу поставив начальник вiддiлу технiчних наук Д.А. Пономаренко.

Ми спецiально друкуємо список осiб iз регалiями, щоб ви звернули увагу на одну особливiсть: усi люди – вiйськовi, офiцери.

Аферисти, а iншими словами назвати керiвництво тодiшнього ВАКу язик не повертається, стимульованi Слюсарчуком, просто використають усiх цих знаних людей, як кажуть, “у темну”.

Iмовiрно, ще тодi, у той день, вони зрозумiли, що їх мають за нiщо, що їх принижують i використовують. Але нiхто, пiдкреслимо, нiхто з них на той момент не обурився, що їх змушують виконувати злочинний наказ – надати диплом доктора медичних наук бездипломному петеушнику.

На сайтi Мiнiстерства освiти - процедура, яку мiнiстр Табачник грубо порушив.

Тодi вони виконали цей наказ, як часто роблять вiйськовi, не ставлячи його пiд сумнiв. Сьогоднi вони почали говорити. Вони пiдтверджують, що ця подiя дiйсно вiдбулася. Хоча й розповiдають про це не дуже охоче.

Засiдання проводилось на базi Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру Мiноборони.

Говорить заступник голови тiєї “разової” спецiалiзованої Вченої ради, доктор медичних наук, професор Єна Анатолiй Iванович.

– 7 квiтня ви були членом спецiалiзованої Вченої ради, на якiй захищався Слюсарчук?

– А, пам’ятаю, пам’ятаю. Значить, це був не захист, а пiдтвердження документiв, котрi нiбито були ранiше захищенi в Росiї. Формально всi документи були представленi правильно. Нам наказали прибути на захист i провести його. Це було доручення одного з вiце-прем’єрiв.

– Ви можете його назвати?

– Нема сенсу. Я знаю, про кого йдеться. Думаю, i ви про це знаєте. Якщо нi, захочете й дiзнаєтеся. Ми – вiйськовi, нам сказали прибути та провести в стислi термiни захист у закритiй кiмнатi на територiї госпiталю. I все – ми прибули й розглянули. Нострифiкацiя – не захист. Це простiша процедура. Документи всi наявнi. Ми ж не мали, скажiмо так, нi можливостi, нi повноважень перевiряти цю iнформацiю через iншi органи.

Спецiалiзована Вчена рада була скликана термiново, сказано, що це розпорядження одного з вiце-прем’єрiв, названо навiть прiзвище. Що це мало вiдбуватися навiть не у нас, у вiйськовiй медичнiй академiї, а в госпiталi. Там i вiдбувся розгляд. От i все. Розгляд був формальний.

– Що вас ще здивувало на тому захистi?

– Здивувала швидкiсть захисту й жорстка детермiнацiя усiх рiшень “згори”.

– А сам Слюсарчук був на захистi?

– Звичайно, був. I виступав, вiдповiдав на запитання конкретно. Питання йому задавали по сутi роботи.

– А вiн щось на тому знався?

– Я розумiю, що вiн – авантюрист, але авантюрист пiдготовлений.

– Наскiльки ця робота була таємною?

– Якщо вiдверто, її не подавали в повному варiантi. У мене i ранiше викликала сумнiв таємнiсть iнших робiт, котрi були закритi й навiть пiдозрiлiшi, нiж та. Мене вже нiчого не дивує в цiй країнi, пiсля того, що вiдбувалося. Мене це обурювало, i я не приховував свого обурення. Навiть прийняв рiшення закiнчити службу.

– А чому пiдставляли вiйськових?

– Ви розумiєте, що є спецiалiзована Вчена рада, котра займається спецiалiзованими темами. Значить, не знайшли iншої. Або хтось вiдмовився, а нас пiдставили. Тепер можна тiльки здогадуватися про мотиви, якими керувалися люди, що ухвалювали таке рiшення.

– А безпосередньо вказiвку кому дали? Головi ради?

– Мабуть, так. Не знаю. Ми – як вiйськовi – отримали завдання взяти участь у засiданнi спецiалiзованої ради. Термiново прибути, термiново розглянути. От i все, що було.

Ми також звернулись за коментарем до голови тодiшньої спецiалiзованої Вченої ради Ярослава Заруцького. Ось його безпрецедентнi свiдчення.

– Коли вас призначили головою, хто телефонував?

– Це буде некоректно щодо моїх колег. Порушення корпоративної етики. Перш нiж з’явився наказ ВАКу мене спитали, чи не погоджуся бути головою на секретному захистi. Тодi не знав, про кого саме йдеться i що за дисертацiї. Я дав згоду.

– А часто доводилось брати участь у захистах, коли робота таємна i її захищали в Росiї?

– Я – член таємної ради при академiї. Такi факти мають мiс-це. Буває, що нострифiкують роботи, якi захищали в Росiї. Сьогоднi менi дуже прикро. I я хочу сказати вiд iменi колег, котрi брали участь у тому захистi, що вони свiдомо долучилися до цiєї спецради, думаючи, що слухатимуть якусь суттєву роботу. Принаймнi тi вiдповiдi, якi давав пан Слюсарчук, можу чесно сказати, з хiрургiчного боку викликали певнi запитання. Коли виникали якiсь питання, вiдповiдей не було, усе пояснювали таємнiстю роботи.

– Вас нiчого не здивувало тодi?

– Єдине, що мене здивувало в тiй ситуацiї, деяка неординарнiсть самого здобувача.

– Можете пояснити?

– Здобувач поводився не зовсiм ординарно. Документи були всi оформленi, у нас не було пiдстав не довiряти тим дипломам, що ми бачили. I то не входило в нашу компетенцiю – перевiряти дипломи. Нинi, коли з’явилось багато публiкацiй, бачимо певнi проблеми.

– Скiльки часу ви мали на вивчення роботи?

– Ця iнформацiя не зовсiм коректна. Я самої роботи не бачив, бачив лише доповiдь. Роботу ми не розглядали.

– Вона була настiльки таємною?

– Я не знаю, чи на сьогоднi гриф “таємно” знято. Якщо грифа не знято, то не маю права спiлкуватися на цю тему.

– А ви не думаєте, що вас пiдставили?

– Я уже потiм те зрозумiв. Але рiч не в тiй людинi.

– Вам дали вказiвку?

– Щодо вказiвки. З моїм характером мною важко керувати. Але рiч у тому, що справдi розглядали цю роботу. Коли мене попросили бути головою на цьому захистi, я поставив єдину умову, що хочу побачити доповiдь, якщо не можу ознайомитись iз самою роботою. Менi доповiдь подали.

– Доповiдь була iдеальною?

– Я вже не пам’ятаю свого сприйняття тiєї роботи. Але можу сказати, що вона була професiйною. Не була iдеальною щодо побудови, а з точки зору термiнологiї, питань, вiдповiдей досить непоганою.

– Вас використали чи пiд-ставили?

– Пiсля бiйки махати кулаками не треба. Стосовно мене це було все досить коректно побудовано. У Вченiй радi були професiонали своєї справи.

– Нiхто з вас не засумнiвався. Усi поставили свої пiдписи…

– Ну, ви розумiєте, що ми заслухали нейрохiрургiв, неврологiв, вислухали їхнi думки, попри те, що були досить жорсткi зауваження до здобувача, рiшення прийняли – нострифiкувати цей диплом.

– Ви сьогоднi маєте багато iнформацiї про цю особу, як можете прокоментувати те, що вiдбулося?

– Менi дуже прикро. Дуже прикро, вiдверто скажу. Особисто таке враження, що я не помив руки.

Ось вона, хвилина слави мiнiстра: вiн оголошує лауреатами першої держпремiї аферистiв Слюсарчука та Червоного.
Ось вона, хвилина слави мiнiстра: вiн оголошує лауреатами першої держпремiї аферистiв Слюсарчука та Червоного.

А от Бойчак Михайло Петрович, професор, начальник Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру МОУ, щойно почув, що “Експрес” цiкавиться переатестацiєю Андрiя Слюсарчука, взагалi втiк вiд журналiстiв.

– Я вас попрошу, я зараз занятий. Зачекайте секретаря, вона пiдiйде i тодi зайдете. Потiм по-говоримо. Але ви не там копаєте, – заявив пан Бойчак та втiк iз кабiнету.

Бiльш багатослiвним виявився ще один член спецiалiзованої Вченої ради Олександр Данчин.

– Я був на захистi. Але це не повноцiнний захист, там не було опонентiв Слюсарчука. Вiн вийшов, щось зачитав. Ми ж працi не бачили, ми почули лише п’ять вiдсоткiв усiєї роботи. Я так й не зрозумiв, про що та робота. Але Слюсарчук виглядав упевнено. Здається, усе тривало недовго. Мене дуже здивувало, що мене запросили на такий захист, я вперше брав участь у таємному захистi. Усе це виглядало дивно. Але, напевно, так комусь треба було. Хтось “згори” сказав, от й органiзували. Я хоч там був, а от наш начальник (начальник Бойчак Михайло Петрович, професор, начальник Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру МОУ), здається, нi.

От вам i пояснення, чому пан Бойчак так несподiвано уник спiлкування зi журналiстами.

Навiть бiльше, у деяких членiв ради виникла амнезiя. Зокрема Бiбiк Тарас Антонович, доктор медичних наук, доцент, начальник клiнiки амбулаторної допомоги Головного вiйськово-медичного клiнiчного центру МОУ, заявив, що не був присутнiй на захистi.

– Кажуть, що були. Принаймнi ваше прiзвище є у списку членiв тiєї Вченої ради.

– Не було. Нiчого не розумiю. Усi питання лише до командира.

У неофiцiйнiй обстановцi члени “спецкомiсiї” були ще бiльш говiркими. Вони лаялись, не добираючи слiв, називали подiї цього дня “пiдставою” та “аферою”, казали, що їм соромно, визнавали, що не знають, куди сховати очi вiд сорому.

Ми записали i цi свiдчення.

У пiдсумку, 14 квiтня 2010 року з’являється рiшення Президiї Вищої атестацiйної комiсiї Українi №12-08/3-з, у якому зазначено: на пiдставi прилюдного захисту дисертацiї Слюсарчуку Андрiю Тихоновичу видано диплом “доктора медичних наук за спецiальнiстю нейрохiрургiя”.

Це – iсторiя найбiльшого приниження найвiдомiших людей країни, органiзована збоченцями з колишнього ВАКу, а теперiшнього Мiнiстерства освiти.

“КИШЕНЬКОВИЙ ПРОФЕСОР I ГЕНIЙ ТАБАЧНИКА”

Пiсля “переатестацiї” дорога до звання “професора” була вiдкрита. Рiзниця у процедурi на цей раз полягала лише в нюансах. Якщо переатестацiєю Слюсарчука-“доктора” займався ВАК, то возвести його в чин професора належало Мiнiстерству освiти. А якщо точнiше – Атестацiйнiй колегiї мiнiстерства, яку очолює особисто мiнiстр Дмитро Табачник.

Зайдiть на сайт Мiнiстерства освiти. Тут у роздiлi “Дiяльнiсть”, у пiдроздiлi “Визнання iноземних документiв” ви знайдете цiкаву iнструкцiю. Ось вона:

“Опис процедури визнання документiв про освiту, виданих навчальними закладами iнших держав (нострифiкацiйна процедура), включає в себе: а) перевiрку автентичностi поданих для визнання документiв — факту навчання та видачi документiв…”

12 граматичних помилок в одній підробці - це занадто. Соромно, фальсифікатори, мову Пушкіна треба вчити ретельніше.

Себто атестацiйна колегiя, перш нiж нострифiкувати начебто “росiйський диплом” Слюсарчука, мала перевiрити двi дуже важливi речi — факт навчання та факт видачi документiв. Натомiсть пiдлеглi Табачника поклали в особову справу копiю того липового листа нiбито з Росiї, який використали у процедурi переатестацiї у ВАКу, та виготовлену кустарним способом архiвну довiдку №264, яка мала начебто “пiдтвердити”, що у Слюсарчука є вища освiта. I все.

Чиновники Табачника не перевiрили абсолютно нiчого, вони не надiслали до Росiї жодного офiцiйного запиту, вони не отримали офiцiйно жодної вiдповiдi з РФ. Зрозумiло, що нiхто i нiколи з чиновникiв мiнiстерства не пiшов би на це, якби не мав вказiвки найвищої посадової особи вiдомства – мiнiстра.

Тож уже 17 червня 2010 року, завдяки особисто Дмитровi Табачнику, Андрiй Слюсарчук стає “професором кафедри нейрохiрургiї”. У складi атестацiйної колегiї – теж прiзвища дуже вiдомих у країнi людей. Серед них – науковцi, ректори, професори. Нiхто з них навiть припустити не мiг, що чиновники й особисто мiнiстр пошиють їх у дурнi.

Звiсно, тiльки наївнi люди можуть думати, що мiнiстр не вник у цю справу i поставив свiй пiдпис на атестатi автоматично. Зважте, що Табачник у цiй ситуацiї дiяв не просто як мiнiстр. Вiн ставив пiдпис як голова атестацiйної колегiї. I, звiсно, зобов’язаний був особисто перевiрити увесь пакет документiв Слюсарчука.

А тепер помiркуймо разом. Ось на стiл Табачнику кладуть пакет документiв, якi мають зробити з петеушника Слюсарчука “професора”. Впродовж року звання професора отримують в Українi зовсiм не багато людей, тому абсолютно зрозумiло, що мiнiстр освiти глибоко вник у кожен нюанс особової справи Слюсарчука. Чи мiг вiн не звернути уваги на той факт, що, згiдно з офiцiйною бiографiєю, Слюсарчук начебто в 19 рокiв закiнчує вищий медичний заклад улюбленої країни Табачника – Росiї? Звicно, Табачник розумiв, що це зi сфери фантастики, але все-таки пiшов на те, аби людинi без нiякої медичної освiти видати атестат професора кафедри нейрохiрургiї.

Подальшi подiї засвiдчують, що мiж аферистом Слюсарчуком i мiнiстром Табачником на певному етапi виник якийсь магiчний зв’язок. Мiнiстр дiє так, наче перебуває у станi глибокого гiпнозу. Вiн по-батькiвськи почав опiкуватися Слюсарчуком у наступнi кiлька мiсяцiв, обдаровує афериста небаченою увагою.

“ОБДУРИТИ ПРЕЗИДЕНТА”

Сьогоднi, наприклад, багато хто не може збагнути, як Президент України мiг пiдписати указ, згiдно з яким Слюсарчук та його водiй Саша Червоний стали лауреатами першої Державної премiї у галузi освiти. А уважний аналiз того, як то сталося, приведе нас навпростець до автора тiєї нової афери. I це – знову мiнiстр освiти Дмитро Табачник.

Саме Табачник згадає, що ще у далекому 2006 роцi парламент вiдповiдним законом запровадив цю премiю. Але її вiдтодi жодного разу не виплачували, бо бракувало механiзму. Люди Табачника пiдготували вiдповiдний проект указу Президента, i вiн був пiдписаний 30 вересня 2011 року. Головою комiтету з нагородження став… Табачник.

Того самого дня, 30 вересня, Слюсарчука беруть на роботу на кафедру iнформацiйних технологiй Львiвської полiтехнiки.

1 листопада комiтет почав прийом матерiалiв на здобуття держпремiї. 22.02.2011 року вчений секретар Полiтехнiки Юрiй Ятчишин пiдготує на пiдпис ректоровi Полiтехнiки Ю. Бобалу звернення щодо висунення на здобуття держпремiї чотирьох людей – завкафедри В. Пасiчника, Ю. Нiкольського, А. Слюсарчука i О. Червоного.

Пасiчник – це “хрещений батько” афери зi ставленням “рекорду пi”. Вiн особисто органiзував “експертну комiсiю”, яка мала його засвiдчити. Але допустив кiлька органiзацiйних помилок, якi дали можливiсть через п’ять рокiв виявити, що це була звичайнiсiнька афера. Нiкольський – права рука Пасiчника.

Як пояснить у розмовi з нами вчений секретар науково-дослiдної частини Полiтехнiки Юрiй Ятчишин, список людей, котрих слiд внести до подання, йому продиктує особисто Юрiй Нiкольський. Вiн надасть також вiдомостi, що ляжуть в основу подання. Жодної наукової роботи, про яку йдеться у поданнi, до того подання не докладуть. Пояснять, що автори мають намiр надiслати її до мiнiстерства особисто.

18 квiтня 2011 року в залi колегiї Мiнiстерства освiти вiдбулося засiдання комiтету пiд особистим головуванням мiнiстра Табачника. Вiн, виступаючи, наголосив на “чiткому дотриманнi процедури, експертизи та громадського обговорення видатних досягнень кандидатiв, колективiв, якi висунутi на здобуття державної премiї”. За пiдсумками засiдання комiтету прийнято рiшення затвердити список кандидатiв на держпремiю.

Мрія "професора" Слюсарчука - з особистим підписом Табачника.

Сталась лише одна дивна рiч – прiзвища Пасiчника i Нiкольського зi списку зникли. Пiзнiше вони пробуватимуть пояснити, що це тому, що вони вже колись були лауреатами держпремiї, а двiчi її отримувати не можна. Звiсно, це неправда. По-перше, Державну премiю у галузi освiти вручали вперше, ранiше її нiхто не отримував. По-друге, положення про премiю не забороняє отримати премiю тим, хто ранiше був лауреатом iнших держпремiй.

Пасiчник i Нiкольський виступили в цiй iсторiї “буксирами”, людьми, чиїми iмена мали заретушувати недолiки безграмотного петеушника Слюсарчука та його водiя Червоного. Ще нюанси. Подання у мiнiстерство пiдписав особисто ректор Полiтехнiки Ю. Бобало. Це той самий Бобало, який 26.01.2006 року в листi тодiшньому мiнiстру освiти Нiколаєнку повiдомив, що “на пiдставi детального розгляду заяви батькiв студента – Микити В.А. та Микити Г.А. – спецiальною комiсiєю прийнято рiшення про виселення Слюсарчука зi студгуртожитку”. Нагадаємо, що Микита – це студент, якого Слюсарчук, зачинивши в окремiй кiмнатi гуртожитку, накачував психотропними речовинами. Батьки силомiць викрали власну дитину з гуртожитку i доставили у психiатричну клiнiку, щоб врятувати вiд смертi.

Тодi виконувач обов’язкiв ректора Ю. Бобало чудово знав цю iсторiю.Але через п’ять рокiв вiн поставить свiй пiдпис на поданнi мiнiстровi Табачнику i цього разу проситиме мiнiстра… нагородити афериста Слюсарчука держпремiєю. I зробить для Слюсарчука не лише цю послугу.

Подання на держпремію підписав ректор Політехніки.

Чи мiг наважитись на такий крок ректор Полiтехнiки, шанована людина, не отримавши особистих гарантiй мiнiстра? Країна чекає пояснень, пане ректоре Бобало.

Подання пiсля одного iз засiдань уряду за пiдписом Табачника потрапило на пiдпис Президентовi.

30 вересня 2011-го став днем, який мiнiстр Табачник i його спiльники з Полiтехнiки – професори Пасiчник та Нiкольський – можуть записати до свого активу – вони талановито обдурили Президента, використавши його у своїх цiлях. Саме у цей день з’явиться воiстину унiкальний документ: указ про вiдзначення двох авантюристiв – Слюсарчука i Червоного – держпремiями.

На цьому Табачник не спиниться. Пiсля прийняття комiтетом рiшення про лауреатiв держпремiї Слюсарчука звiльнять iз Полiтехнiки. А вiзьмуть на роботу до Києва, в Iнститут iнновацiйних технологiй Мiнiстерства освiти.

Трохи згодом саме мiнiстерство виступить патронатом ще однiєї афери – “шахового матчу столiття”, де Слюсарчук начебто мав обiграти найскладнiшу шахову комп’ютерну програму. Ми вже ранiше з допомогою шахiстiв мiжнародного класу довели, як iз допомогою технiчних засобiв цей захiд перетворився на виставу. Однак смiялись не всi, наприклад, ТзОВ “Лайт сiстемз Україна”, використовуючи офiцiйний “патронат Мiнiстерства освiти”, зiбрало на цю “гру столiття” величезнi кошти зi спонсорiв. А мiнiстр особисто делегував на захiд керiвника одного з департаментiв мiнiстерства, щоб вручити аферистовi Слюсарчуку вiд його iменi спецiальну грамоту.

Усi цi факти свiдчать про те, що саме мiнiстр Табачник в останнi роки став головним покровителем бригади Слюсарчука. I тут немає нiякої полiтики.

Тут лише кримiнал.

СЕКС I НАРКОТИКИ

Якi висновки з цiєї iсто-рiї становлення “видатного науковця i професора Слюсарчука Андрiя Тихоновича” напрошуються? Дуже простi. Мiнiстр освiти Дмитро Табачник, його пiдлеглi чиновники з Мiнiстерства освiти, якi мали би бути еталоном чеснот, на практицi виявились нiкчемами, що забули про закон, совiсть, честь.

Мiнiстр, який став не лише прикриттям, а й активним учасником впровадженням у життя цiєї афери, не може заслуговувати лише на презирство. Не може щонайменш з однiєї причини: саме документи, виданi мiнiстерськими лиходiями, спричинили бiду i страждання десяткiв людей. Прикриваючись саме цими незаконно виданими документами, псевдолiкар Слюсарчук калiчив, убивав, зловтiшався.

Цi люди – Табачник, Баранов-Мохорт, Мачулiн, Бондаренко, Пасiчник та Нiкольський, якi ставили свої пiдписи на документах чи готували їх, чесно заслужили мiсце в закладi, де сьогоднi перебуває створений ними псевдопрофесор Слюсарчук. Разом їм буде що згадати i чим гордитись: так професiйно всю країну, у тому числi й Президента Януковича, ще нiхто не дурив.

Що керувало цими ницими людьми? Вiдповiдь на це питання криється в унiверсальнiй формулi, яка описує головнi мотиви, що рухають бiльшiстю людей: грошi, здоров’я, слава i… секс.

Цi люди не були бiднi. Цi люди дуже добре виглядають, що не вказує на очевиднi проблеми зi здоров’ям. Цi люди обiймали й досi обiймають найвищi посади в освiтнiй iєрархiї.

Отже, залишається секс. А якщо точнiше – секс i наркотики.

Продовження сенсацiйного розслiдування – у наступному номерi.

P.S. Висловлюємо подяку телеканалу TVI, зокрема його журналiстовi Денису Бiгусу, за допомогу i технiчне сприяння у пiдготовцi цього матерiалу.

Свiтлана Мартинець, Iгор Починок

За матеріалами “Експрес

Share Button
!

правила коментування

Поділіться думками





реклама: