Третій зайвий

Український ринок електронних платежів завмер в очікуванні на черговий “реформаторський” закон. Загроза збою в роботі українських електронних платіжних систем не на жарт лоскоче нерви учасникам ринку. А напередодні прогнозованої другої хвилі світової кризи, обвал пластикового карткового будиночка може спровокувати ефект доміно в банківській системі країни.

Сьогодні можна з упевненістю стверджувати, що електронні платіжні пластикові карти стали звичною буденністю для багатьох українців. Залежно від цільового призначення картки, її власник має ряд переваг, які багато в чому спрощують життя обивателя й дозволяють суттєво економити час. Справно перераховується заробітна плата, оплата комунальних послуг без черг і нервування, дистанційний розрахунок за товари та послуги, у тому числі через Інтернет. Особливо актуальні платіжні картки при поїздках за кордон, коли можна розплатитися практично в будь-якому магазині чи ресторані, не втрачаючи час і ресурс на обмін готівкових грошей. Все це стало частиною сучасного суспільства.

З іншого боку, надання таких послуг – це статусні зобов’язання і показник відповідальності банків. Адже для забезпечення функціонування та модернізації електронної платіжної системи відповідно до світових стандартів банки стабільно фінансували розвиток галузі. Однак віднедавна надійність старої схеми опинилася під питанням. На думку керівників провідних українських банків, законопроект “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України (про функціонування платіжних систем і розвитку безготівкових розрахунків) у разі його схвалення в нинішньому варіанті, істотно ускладнить механізм електронних платежів. Крім того, в приватних розмовах банкіри прямо натякають, що нововведення в кінцевому випадку вдарять саме по кишенях власників карток.

Кліринговий капкан

Законопроект передбачає створення якогось національного клірингового центру, наділеного широкими регуляторними та контрольними повноваженнями, через який в обов’язковому порядку будуть проходити всі розрахунки. Фактично, на ринку з’явиться посередник, який буде вести власну гру.

Ринок електронних платежів в Україні постійно збільшується, тому природно привертає увагу основних гравців. Згідно зі статистикою НБУ станом на 1 липня 2011 р. кількість карт в Україні перевищила 32 млн. а кількість операцій з картами в 2010 році склала 692 мільйонів. Для порівняння, в 2003 році кількість платіжних карт в Україні становила 6 млн. штук, а кількість транзакцій – всього лише 74 мільйони.

За таких тенденцій збільшення фіскального тиску на економіку країни, бажання держави контролювати цей, безсумнівно, ласий сегмент ринку є зрозумілим.

Побоювання учасників ринку та експертів цілком обґрунтованими. Світовий досвід показує, що якщо держава починає прямо втручатися у фінансову систему як безпосередній посередник, збитків починають зазнавати абсолютно всі – і банки, і власники карт, і сама держава. В результаті створення та утримання таких державних “контролерів” виникає потреба значних інвестицій з державної казни, що призведе до збільшення вартості послуг для банків і, отже, для споживачів. З огляду на українські реалії, особливо вітчизняні проблеми з постійним дефіцитом Державного бюджету, можна прогнозувати збитки, і падіння якості послуг у сегменті платіжних систем внаслідок фінансового голодування. Очевидно, що в даному випадку відразу ж під загрозою опиниться репутація українських банків і, швидше за все, самі фінансові установи і стануть такими інвесторами, замість того, щоб впроваджувати нові технології та підвищувати рівень безпеки.

Також створення клірингового центру створює дуже багато технічних проблем. Це негативно позначиться на процесингових центрах, адже з’явиться необхідність поєднувати чинні системи ще з одним учасником обробки платежів. На практиці це досить трудомістка і дорога процедура і банківські витрати на неї будуть частково покриватися за рахунок клієнтів.

В результаті, кошти, які могли піти на більш насущні потреби, наприклад модернізацію, будуть витрачатися на забезпечення діяльності чергового посередника. Тут, доречно згадується народна мудрість: “третій зайвий”.

Міжнародна практика – держава неефективний посередник

Неефективність створення таких центрів під державним початком легко проглядається в міжнародному контексті. Тільки сухі факти. Франція, один з європейських економічних локомотивів, марно намагалася вибудувати таку систему 10 років, з держскарбниці виділено понад 500 млн дол США, в кінцевому результаті – уряд виявився не в змозі повноцінно його фінансувати і в 2010 році продав центр у приватні руки. У Китаї, другої і економіки світу, яка постійно зростає, – подібна платіжна система існує і донині. Основний важіль мінімізації витрат на утримання національного клірингового центру – наявність в обороті більше 2 млрд карток. Здавалося б, тут не повинно бути жодних проблем. Але і в цьому випадку – національна система безнадійно залежить від державного фінансування.

Цікаво, що в Україні з 1998 по 2003 роки функціонувала подібна локальна системи “TOPAZ”. Через низьку надійність та якість послуг, що надаються, система себе не виправдала. Але ставки постійно зростають, тому бажання держчиновників контролювати галузь нікуди не зникло.

До речі, заради справедливості треба відзначити, що Центральний банк Саудівської Аравії все ж зміг домогтися успіху і добротно виконує функцію посередника. Але тут відразу слід застерегти – порівнювати потенціал однієї з найбагатших країн світу і України як мінімум некоректно. Скоріше, навпаки, в разі створення української ізольованої монопольної системи, ми ризикуємо своїм міжнародним іміджем і штучно ставимо собі перешкоди на шляху до інтеграції в глобальну фінансову систему. Колізія наочна – створення монополії для одного учасника в сфері фінансових послуг порушує зобов’язання України як члена СОТ. Це також становить значну загрозу для продовження переговорів України з приводу асоційованого членства в ЄС і приєднання до зони вільної торгівлі.

Хочемо ми цього чи ні, але в глобалізованому світі вже неможливо створити ізольовану і ефективну економіку. Вкотре винаходити велосипед не має сенсу – Україні потрібно навчитися працювати за загальносвітовими стандартами. Безсумнівно, інтереси держави на зовнішніх і внутрішніх ринках потрібно захищати, але не на шкоду відкритості та прозорості економіки.

Решта підводних каменів

Що ж стосується інших нюансів пропонованих змін, експерти в один голос заявляють, що після фінансово-економічної кризи 2009 року, і напередодні другої хвилі світової кризи, окремі ініціативи абсолютно невчасні та недоцільні. Порушується система управління ризиками платіжних систем, які беруть на себе зобов’язання гарантування розрахунків між їх членами. Паралельно вносяться нераціональні коригування в процес оплати послуг платіжних організацій, які надаються учасникам платіжних систем на території України.

В окремих випадках, норми законопроекту прямо порушують патентне законодавство. Наприклад, положення, що дозволяє розміщувати на платіжній картці дві та більше торгові марки платіжних систем, дозволяє використовувати зареєстровану торговельну марку без дозволу власника. Тут буде не зайвим підкреслити, що створення штучних преференцій для національної платіжної системи буде йти врозріз із законодавством України, міжнародними зобов’язаннями нашої країни в рамках ГАТТС і СОТ, в яких чітко обумовлені правила не створювати подібних преференцій та обмежень для інших постачальників фінансових послуг.

Безумовно, беручи до уваги відсутність системного діалогу між державою і підприємцями, цей закон може стати черговою адміністративною перешкодою для ведення прозорого бізнесу в країні.

Для галузі наслідки можуть бути плачевними: через додаткові збитки із забезпечення діяльності клірингового центру українські банки будуть закладати їх у вартість послуг. Відповідно для обивателя це обернеться підвищенням тарифів на послуги, зниженням надійності та швидкості обслуговування транзакцій, обмеженням інновацій та впровадження новітніх технологій. Особливо варто відзначити зменшення ефективності в боротьбі з шахрайством з використанням платіжних карт, оскільки шахрайство не знає кордонів і для контролю, для виявлення і боротьби з ним необхідний міжнародний досвід.

Виходячи зі здорового глузду, якщо вже й створювати єдиний кліринговий центр, то тільки з ініціативи найбільших українських банків, які зможуть забезпечити його фінансування та функціонування. В іншому випадку, як це вже неодноразово траплялося раніше, збитки ляжуть на плечі кінцевих споживачів.

За матеріалами Мінфін.com.ua

Залишити відповідь

Ви маєте змогу за кілька секунд швидко ввійти за допомогою: