Афера по-київськи

В Україні чимало людей надзвичайно наївних, по-дитячому довірливих. Я не маю на увазі якихось там жителів віддалених гірських районів, які не бачили в очі комп’ютера, і радше покладаються на закони природи, а не суспільства.

Йдеться про цивілізованих громадян, які вміють користуватися електронною поштою та Інтернетом. Людей щонайменше соціалізованих. Та все одно вони потрапляють у банальні шахрайські схеми, що розраховані “на лоха”.

Для багатьох селян і містян такі слова та абревіатури як консалтинг, рекрутинг, хед-хантинг, CV та HR нічого не говорять. Темний ліс.

У столиці здебільшого такі слова знають. Деякі ж – надто обізнані у термінах та визначеннях – заробляють гроші на інших, необізнаних “провінціалах”. Кмітливі ділки обдурюють простодушних людей, які приїжджають в Київ у пошуках роботи. З різних регіонів України.

Я ж мав змогу поспілкуватися лише з однією такою “жертвою”.

Йому за 40. Він має сім’ю і дітей. Але не має роботи. Одного разу Володимиру до рук потрапила вінницька “RIA” — типова газета з оголошеннями, на кшталт київського “Aviso”.

Чоловік клюнув на таке: “Робота. На м’ясокомбінат – виготовлення ковбас у цех. Чоловіки/жінки, 18-55 років. Зарплата 350 гривень за день. Надається житло і харчування”.

Пропонують вахтовий метод. А це означає, що за місяць можна заробити десь 5000-7000 гривень. Щонайбільше 700-1000 з них може піти на оплату ліжкомісця у гуртожитках, які пропонують приїжджим на багатьох робітничих вакансіях.

Навіть, якщо з робітника стягнуть ще якійсь додаткові кількасот гривень, на руках залишається чимала сума як на мешканця невеличкого містечка на Буковині, з якого приїхав Володимир.

Попри те, що у місті працює одна з найбільших в країні ГЕС, рівень безробіття там надзвичайно високий.

Наступного після телефонної розмови дня Володимир приїхав у Київ. Грошей взяв не багато — сподівався на “газетну” обіцянку надати житло та перспективу працевлаштування.

Чоловік, який назвався Богданом, телефоном підказав як Володимиру дістатися офісу на вулиці сім’ї Сосніних.

“Офісом” виявилася однокімнатне орендоване приміщення на 5-му поверсі якогось напівтемного офісного центру із вельми заплутаними коридорами.

Там Володимира зустріли кілька молодих дівчат, які запропонували вибрати вакансію зі списку. Чоловік побажав попрацювати водієм. І ось тут почалося найцікавіше.

Зі слів Володимира, йому запропонували договір, в якому значилося що фірма надає інформаційні послуги – дає адресу конкретного підприємства, яке нібито потребує робочих рук. Хочеш дізнатися адресу – плати 450 гривень.

“Були сумніви, що може бути якийсь подлог. І я тоді смекнув – не платити 450. Натомість сказав, що маю лише 200. І на 200 вони були згодні”, – ділиться чоловік.

В угоді Володимир залишив усі свої паспортні дані. А 250 гривень йому записали у борг. Решта людей, таких як Володимир, сплатили по повній, стверджує чоловік.

Після цього Володимир поспішив за вказаною адресою. Очевидно, що серед котеджів на метро “Славутич” ніякого транспортного підприємства не виявилося.

Обурений чоловік почав обривати телефон та трубку ніхто не брав. Зі злістю, але без надії він поїхав назад на вулицю сім’ї Сосніних: “Думаю, раз вже така афьора проізошла, їх на місці може і не бути. Але коли приходжу – дивлюся вони на місці є”.

Вимагав повернути гроші – без толку. Дівчата пояснили, що “усю касу забрав директор, який нещодавно приїжджав”. Пообіцяли перевести 200 гривень чоловіку на картку. Та лише через кілька днів.

Коли ж почалася словесна перепалка, в офіс зайшло кілька чоловіків. Одному з них Володимир сказав, що має намір поскаржитися у міліцію.

“Він начав погрожувати: “Будете звертатися – у нас є ваша адреса, в договорі вказана. Будете мати неприємності, як не ви, то члени вашої сім’ї”, – обурюючись цитує співрозмовника Володимир.

Продовжує: “Буквально через 5-10 хвилин підходять люди, ще і ще. І так у нас затягнулося від 2 годин до 5-ти вечора. Десь 70 людей з тих, кого вони киданули, вже поверталися.

Потім ми подзвонили “102”, викликали оперативну групу, оперативники викликали УБЕПовців”.

Володимир разом із іншими, обуреними діями такої “інформаційної агенції”, написав заяву на ім’я начальника районного управління міліції. Наступного дня той особисто приїхав на місце. Утім, застав лише зачинені двері офісу.

“Они где-то в центре работали и их уже там…”, – сказала прибиральниця.

“Тут каждый день бойни. По 40-50 человек. Они возвращаются сюда за деньгами, потому что там, куда их посылают, даже никакой фирмы не существует”, – ділиться її колега.

Виявляється у Святошинського районному управлінні міліції про цю фірму знають. Бо ж лік скарг від “потерпілих” йде на десятки за кілька днів.

При цьому можна припустити, що знаючи пасивність українців, до міліції доходить у кращому випадку кожен четвертий. Знають, але зробити нічого не можуть.

“Были уже обращения. Но дело в том, что эта компания, которая занимается оказанием услуг, у них юридически грамотно составлены договора, и в действиях, мы уже занимались этим вопросом, нет состава преступления, предусмотренной статьей 190 – “Мошеничество”, – пояснив начальник Святошинського районного управління міліції Юрій Гладик.

У прес-службі головного управлінні МВС Києва теж розводять руками: “Ті, хто працюють у таких фірмах-одноденках, складають угоди таким чином, щоб людина не помітила, що її хочуть надурити. Тобто якимось дрібним шрифтом можуть прописати умови, що ніхто не обіцяє влаштувати, що лише надаються інформаційно-консультативні послуги”.

У таких випадках українська міліція безсила – вона не має права втручатися у цивільно-правові стосунки. Прокуратура так само не заохочує таке втручання, мовляв, в таких випадках стосунки треба з’ясовувати в суді.

Зрозуміло, що люди, які мешкають у регіонах і наразі не мають роботи, не будуть приїжджати у Київ на судові засідання. Тож до суду справа ймовірно не дійде.

А тим часом спритні ділки продовжують заробляти на наївних громадянах. Час від часу міняючи дислокації та назви “СПД” у документах. Тим часом люди їдуть у столицю у пошуках роботи.

До речі, у Солом’янському районі Києва таки порушена кримінальна справа за фактом шахрайства проти аналогічної фірми. Її працівники взагалі зустрічали своїх “клієнтів”, після попередніх домовленостей телефоном, прямісінько на столичному вокзалі.

В угодах, які підписували бажаючі знайти роботу, не було ніяких шапок з реквізитами підприємства. Лише якась примітивна печатка “СПД …”.

За кілька днів Володимир так і не знайшов роботи у Києві і повернувся додому.

За матеріалами УП

Залишити відповідь

Ви маєте змогу за кілька секунд швидко ввійти за допомогою: 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: