Як оцінювати перші сто днів правління Януковича?

100… Рівно стільки днів минуло з моменту інавгурації Віктора Януковича. Того самого, коли масивні двері Верховної Ради не захотіли пускати всередину двічі судимого випадкового гостя.

Буквально за кілька днів посиплються діаметрально протилежні оцінки президентської стоденки. Опозиція на весь голос говоритиме про “диктатуру”, можновладці слідом за послом США в Україні Джоном Теффтом і своїми “кишеньковими” (“конструктивними”) колегами – про “курс реформ”. При цьому ні ті, ні інші не матимуть рації.

Янукович ніколи не стане диктатором у звичному розумінні цього слова. Це вам не Августо Піночет, не Адольф Гітлер, не президент Західно-Української Народної Республіки Євген Петрушевич (офіційно посада якого, до речі, так і називалася – “диктатор”), і навіть не божевільний Антоніу Салазар чи без`ядерний Олександр Лукашенко зі своєю колгоспно-холопською самосвідомістю.

Від цього деспота з новітньої історії його відрізняє:

– патологічна несамостійність особистості, психологічна вразливість;

– денаціоналізованність;

– цілковита відсутність державної пропагандистської машини (у т.ч. релігійної);

– відмова від створення власної дієздатної оборонної системи;

– відмова від найменших претензій на гегемонію власної держави у відносинах із сусідами чи домінування в регіоні;

– пряма залежність від волі керівників іноземних держав та їхніх прямих представників, лідерів найбільших релігійних конфесій іноземних держав.

Ще до прийняття присяги перед делегованими українським народом представниками законодавчої влади Янукович отримує помазання від глави Російської православної церкви, Патріарха Московського і всієї Русі Кирила (Гундяєва). З першого ж дня вступу на посаду ним здійснюється підтримка православ`я іноземного Московського Патріархату як де-факто державної релігії. Члени його партії готувалися піти ще далі, обмеживши право вільного віросповідання для всіх неправославних віруючих, для чого був зареєстрований законопроект Ігоря Рибакова і Владислава Лук`янова про “тоталітарні секти”.

Чию владу в такому разі покликане зміцнювати знову взяте на держслужбу російське православ`я в Україні? Президента Російської Федерації чи президента України?

Режим Януковича успішно здійснює курс посиленої русифікації, всебічної та всеохоплюючої. Не оминається ніщо й ніхто: дублювання іноземних фільмів, комерційні радіостанції, шкільні програми тощо.

Міністр освіти і науки Дмитро Табачник, який написав офіційну заяву про прийняття національності “малорос”, позбавляє учнів середньої школи та профтехучилищ української класики ХХ ст. і “маячні” про будь-які факти геноциду українського народу.

Паралельно з Росією розгорнуто процеси з радянізації суспільної свідомості, закрито доступ до публічних архівів спецслужб, відроджується практика фальсифікації історії на користь “росіянської”, аж ніяк не російської, неорадянської історичної доктрини.

Нова влада не приховує власних планів. Заступник глави Адміністрації президента, член правління Спілки журналістів СРСР у 1986-1987 рр.. Ганна Герман у програмній статті “Слідом за Тойнбі” (03.04.2010, “Дзеркало тижня”) відкрито ратує на користь негайної федералізації країни. В умовах безоплатного продовження термінів перебування Чорноморського флоту, з появою контингенту в гирлі Дунаю, Одесі та Миколаєві роздроблений держмеханізм неминуче призведе до поступової втрати суверенних територій.

Як зазначає новоспечений ідеолог православної васальної залежності України-Малоросії, всім без винятку регіонам країни мусить бути передана “широка культурна автономія” із правом “обирати ту мову спілкування, яка відповідає потребам більшості його жителів, ставити пам`ятники тим героям, пам`ять про яких живе в їхніх серцях, відзначати свята і дотримуватися традицій так, як це робили їхні діди і прадіди, ходити в ту церкву, до якої тягнеться ваша душа”.

“Шлях до вирішення цього завдання лежить через децентралізацію влади й адміністративну реформу”, – зазначає Герман.

Що передбачає “децентралізація” за Герман-Януковичем, зрозуміло з офіційних планів пропрезидентської парламентської коаліції “Стабільність і реформи” до осені 2010 року сформувати конституційну більшість парламенту чисельністю у 300 депутатів. Тоді можна буде змінити конституційний лад і форму державного устрою України, перетворивши її на федерацію.

Опиратися цьому ніхто не стане, розраховують на Банковій.

Місцеві та центрально-українські еліти, не кажучи вже про звичайних виборців, так і не змогли розгледіти в Януковичі ставленика чужої, агресивно налаштованої держави і світових фінансових кіл. Для них він поки що “свій”. Пасивний, напівграмотний, політично “клишоногий”, але “свій”.

Режим Януковича більшістю експертів і політологів, у т.ч. й серед найбільш активної частини демократичної опозиції, оцінюється як продукт недолугий, маргінальний, із присмаком кримінального минулого, проте національний, вітчизняний. Рівень розуміння характеру і походження окупаційної влади т.зв. “президента” у спонсорів його виборчої кампанії зараз і то значно ближчий до істини, ніж серед політкоректної інтелігенції, яка подібно до поета-шістдесятника Івана Драча вчора закликала до повстання, а сьогодні водить Віктора Федоровича в оперу.

Національних диктаторів не водять на чужі опери. На їхню честь складають безсмертні твори завдовжки в тисячоліття.

Окупантів, які невідомо кому запросто віддають високозбагачений уран, – завжди будь ласка. Побут підкорених народів часом буває їм дуже цікавий, але не більше.

W

Залишити відповідь

Ви маєте змогу за кілька секунд швидко ввійти за допомогою: 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: