Гроші на милосерді

У Євангеліє написано, що треба допомагати бідним. Подати тому, хто потребує, – це найпростіший вияв милосердя і доброти до ближнього. Але чи є у милосердя межа? Коли протягом дня зустрічаєш десятки жебраків, чи мусиш подавати кожному? Когось на вулицю вигнала нужда, а для іншого кілька годин під церквою із простягнутою рукою перетворилися на прибутковий бізнес. То кому давати, а кого обминати?

Навесні кількість жебраків у Івано-Франківську традиційно зростає. Окрім вже звичних містових прохачів, з’являється чимало представників ромської національності. Циганки, вбрані у якесь дрантя, б’ються головою до землі, затягуючи сумні молитви, тримають на руках завжди сонних дітей або й просто підходять до перехожих і просять милостиню. «Наші люди дуже сердечні і, на жаль, не знають, що то насправді не є бідні і знедолені, а це просто дуже потужний бізнес з цілими кланами і поділом території», – підняв питання жебрацтва міський голова на одній з нещодавніх нарад у міськвиконкомі. Віктор Анушкевичус навіть дав соціальне доручення проводити з цього приводу роз’яснювальну роботу серед мешканців міста. Особливо, наголосив мер, варто зважати, на приїжджих із Закарпаття, які використовують дітей, щоб виманити у сердечних франківчан побільше грошиків.
 
Гастролери з Закарпаття
 
У Закарпатській області жебракування у деяких селах, де проживають цигани, є прибутковим сезонним бізнесом. «У Чинадієво ціле село заробляє на прожиття жебрацтвом. Роми роз’їжджаються по цілій Україні, приїжджають і до Івано-Франківська, бо тут, за їх словами, дуже сердобольні люди», – розповідає начальник Центру зв’язків із громадськістю обласного УМВС Василь Гультайчук. Втім, з’ясовувати, чи прохачі із Закарпаття насправді потребують милостині і чи не обманом пробивають на жалість добрих франківчан, правоохоронці не мають підстав. Немає такого закону, який би забороняв жебрацтво.
 
Як пояснив Василь Гультайчук, міліція має право затримувати жебраків лише на три години до з’ясування особи, але жебрацтво як таке не вважається порушенням закону чи громадського спокою. Підставою для затримання жебрака може бути заява про шахрайство, погрози чи вимагання.
 
На гачок до правоохоронців потрапляють лише ті жебраки, які використовують для жебрацтва малолітніх дітей. Відповідна стаття з’явилася у Кримінальному кодексі минулого року. Міліція у справах неповнолітніх разом зі службою у справах дітей міськвиконкому щотижня проводять рейди на вокзалах, ринках та перед церквами. На сьогоднішній день у Івано-Франківську виявили 13 фактів втягування у жебрацтво маленьких дітей.
 
Усі жебраки та діти – циганської національності, запевняє начальник відділу кримінальної міліції у справах неповнолітніх УМВС Алла Лемчак. Перед Великоднем міліція затримала за жебрацтво двох мешканок Закарпаття з дітьми. Циганки ще й влаштували маскарад, перебравшись на стареньких жінок. Але, щоб професійні прохачки понесли кримінальну відповідальність, їх мають затримати на жебрацтві з використанням дітей принаймні ще раз. «Ця стаття Кримінального кодексу передбачає систематичне використання малолітніх дітей у жебрацтві, коли такий факт відбувся два чи три рази», – пояснює Алла Лемчак. Тоді дітей вилучають і направляють у лікарню, а тих, кому більше 3-х років, – у притулок для неповнолітніх. Відкриттям кримінальної справи на дорослих жебрачок займатиметься прокуратура. До речі, усі 13 затриманих жебрачок використовували для «роботи» власних дітей.
 
Подайте на церкву
 
Відрізнити справді бідну людину, яка потребує допомоги, і прохача, для якого виманювання грошей стало звичним заробітком, не так вже й просто. Коли у потязі «Москва – Івано-Франківськ» з’являється старенька жіночка і, ледве пересуваючись від купе до купе, заплакана, просить «хоч якусь копійку», щоб поховати сина, якого вбили у Москві на заробітках, рука мимоволі тягнеться до гаманця. Мені ж не шкода гривні, думається. А що робити, коли й справді трапляється таке горе? Стареньку шкодують практично всі.
 
Але на тому ж рейсі зустрічаєш цю вбиту горем матір і через рік. Вона, виявляється, ще й досі не поховала єдиного сина. Повідомляти усім пасажирам про це відкриття якось язик не повертається. Давати гроші жебрачці вже немає охоти.
 
Професійні прохачі, як правило, користуються одними й тими ж історіями впродовж багатьох років. У маршрутних автобусах просять грошей на повернення додому, читають молитви «за щасливу дорогу», під церквами випрошують на операцію для себе чи дитини. Рідко, але трапляється, якийсь жебрак чесно попросить на горілку. Такому нерідко подають якраз за чесність.
 
«Переважно приходять просити під церкву тоді, коли є парастас, але більше тих жінок ніколи не видно», – розповідає про церкву Царя Христа при монастирі отців Василіян на Майзлях отець Порфирій, монах ЧСВВ. «Ті жінки з такими карточками 10-річної давності, що літер вже не видно, лише якась печатка видніється. І просять з тою печаткою: поможіть на лікування, на важку операцію. Але тих людей не видно тут, у храмі. Вони стоять на дверях, і коли люди йдуть до церкви, то просто нападають на людей, ті не мають права спокійно пройти. Подайте, бо дитина хвора, і стогне, і плаче. Але то чути, що то обман», – каже отець Порфирій. «Коли хтось із парафіян потребує допомоги для себе чи когось близького, то такі люди переважно йдуть до церкви молитися, звертаються до нас за допомогою. Ми часто оголошуємо у храмі збірку грошей, коли дійсно знаємо цю людину, знаємо, що вона потребує операції чи має багато дітей». Давати таким жебракам, чи ні – особиста справа кожного, переконаний отець.
 
А як бути, коли жебраки читають молитву? «Коли йдеться про виживання, моральність відходить на другий план. Я кілька разів бачив, коли їхав до Львова бусом, як заходить хтось і читає молитву, проказує благословення. То чути, що у тому правди немає. Але люди дають гроші. А потім він вискакує і тішиться перед своїми. Він поводиться так, ніби зрадів: о, мені вдалося людей обманути», – пригадує отець Порфирій. Священик застерігає, що дуже часто професійні жебраки випрошують милостиню, прикриваючись іменем церкви. Нещодавно до монастиря зателефонувала жінка і спитала, чи справді проводиться збір грошей на службу Божу за померлих. Парафіянка розповіла, що у її будинку ходить жінка, яка збирає гроші на Сорокоусти, записує померлих на карточці і каже, що її відрядили з церкви Царя Христа. «Ви колись чули, щоб у церкві таке оголошували, що будуть ходити у квартири збирати гроші? Ми таких практик взагалі не маємо», – запевняє отець Порфирій. За його словами, ходити до парафіян додому і збирати гроші допускається хіба тоді, коли церква згоріла. У таких випадках ті, хто просить, мають при собі документ владики і декана, яким дається дозвіл на збір грошей.
 
А на Йорданські свята двоє невідомих чоловіків у священичому одязі ходили святити хати і представлялися, наче їх особисто послав отець Порфирій. «То зовсім чужі люди, навіть не священики!» – обурюється отець. «Кажуть, що вони від мене, бо я сам не зміг прийти, а люди їх пускають і дають гроші». Про такі випадки парафіянам розповідають, але професіонали постійно вдосконалюють свої вигадки. Найбільше клопоту монастирю на Майзлях завдає якийсь невідомий, який приходить до парафіян додому із ящиком свічок. «Він вичислює людей поіменно і приходить додому до стареньких, коли ті залишаються самі. Каже, що по дорозі зустрів отця з нашої церкви, я кудись поспішав і попросив його занести до цієї бабці свічки і просив, щоб вона дала за них гроші, а він потім забере свічки і віддасть їй гроші». В однієї старенької шахрай таким чином виманив за свічки аж 800 доларів. «Церква так ніколи не робить! Це ж ясно, як білий день, що це обман. Якби ж він прийшов з тими свічками і просив їх купити! А то напускає людям туману і обдурює». Не подати милостиню – гріх?
У питаннях милосердя людина має право бути вільною, вважає отець Порфирій. «Ісус каже: хто просить – дай. Так поставлено у Євангеліє. Але буває так, що коли ми даємо милостиню, ми цих людей псуємо. Назовні вони здаються бідними, а з іншого боку, вони, можливо, мають більше, ніж ті, хто їм дає». Для себе особисто отець винайшов простий рецепт: прислухатися до своєї душі. Коли він бачить, що людина справді потребує допомоги, то він допомагає. Але коли «душа противиться», то ніколи не дає милостині. «Людина має чутися вільною, давати чи ні. Це дуже тонка справа, кому подавати. Тут мусить діяти душа. Людина часом бачить бідних і розуміє, що всім не може дати, і дуже мучиться, бо гріх робить. І сама не має, а дає тим, хто зараз цього, може, і не потребує, але видирає з неї обманом. Бо коли просять неправдиві бідні, це ненормально. Вони тягнуть соки з інших людей. Прикидаються, що вони нужденні і бідні, часом собі якусь біду роблять, щоб її було видно, і виманюють гроші. Бог того не може благословити, і вони будуть суджені за це. Бо виманювання грошей – це хитрість, обман, лукавство, крадіжка від людей», – роз’яснює отець Порфирій.
 
Через велику кількість псевдобідних дуже важко визначити того, хто справді має нужду. Але такі бідні часто соромляться своєї ситуації, ховають очі і поводяться дуже скромно. Отець пропонує слухатися своєї душі і подавати милостиню лише тоді, коли справді відчуваєш, що перед тобою бідна потребуюча людина: «Це наше право – вирішувати, подавати чи не подавати. Ми не можемо дати милостиню усім і не маємо такого обов’язку давати усім бідним, яких побачимо.
Коли бачиш жебраків і відчуваєш, що не треба їм зараз давати грошей, то не давай.
Це не є гріхом». А щоб заспокоїти своє сумління, яке часом каже, що недобре не подати милостині, Отець пропонує знайти такого бідного, якому ваша душа сама підкаже допомогти.
Share Button
!

правила коментування

Поділіться думками





реклама: