Епоха авантюристів. Та її пострадянський варіант

Стефан Цвейг назвав кінець XVIII століття — «епохою великих авантюристів», назвавши так свою відому новелу, присвячену Казанові. БуратіноТо був час, коли Каліостро, Казанова, Глюк, Метастазіо і Мендель та десятки інших великих авантюристів й тисячі їхніх братів і сестер по духу й роду занять намагалися піднятися на вищі щаблі суспільства, розважаючи своїми різноманітними й деколи абсолютно несподіваними талантами нудьгуюче європейське суспільство, яке стояло на порозі великого історичного перелому.

Тлумачні словники зазвичай визначають авантюризм як діяльність (поведінку), яка характеризується ризикованими безпринципними вчинками заради досягнення легкого успіху або вигоди. Авантюристам, тобто людям, схильним до авантюризму, Стефан Цвейг дав досить точну характеристику. Ось вони які.

Багато авантюристів супроводжує впродовж життя «нерозгадана таємниця народження». «Їхні кишені наповнені проектами, промови сповнені сміливими обіцянками, вони задумують лотереї й дивертисменти, державні союзи та фабрики…», «забобонних вони ловлять гороскопами, легковірних — проектами, гравців — крапленими картами…». «…Їхня привабливість заснована лише на новизні й таємничості…», «усюди, де лише вони зустрічаються, один тягне іншого, пропонує себе в партнери за гральним столом при оббиранні дурнів, один проштовхує іншого в знатне суспільство і, визнаючи його, засвідчує власну особу». Правда ж, це нам так знайомо? Але читаємо далі.

«Замість фізичної сміливості в них незворушність, лютого шаленства — крижане нахабство, замість грубого розбійницького кулака — тонка гра на нервах та психології». «Невдовзі вони вже не задовольняються запуском рук до княжих кишень — вони нахабно і величаво втручаються в хід історії і крутять велетенську рулетку світової історії». Деяких чекає неприємна розв’язка: «Інколи ця зграя артистів і шахраїв отримує сіятельний стусан під зад, інколи вони викочуються з бальної зали до в’язниці або навіть на галери…»

Проте декому таланить більше: «Деякі, щоправда, присмоктуються міцно, стають збирачами податей, коханцями куртизанок (…), справжніми дворянами та баронами». Цвейг обмежився у своїй новелі описом лише одного типу авантюристів — шукачів щастя, позбавлених «лютого шаленства» і тому практично безпечних або малонебезпечних для суспільства в цілому. Авантюристи цього «м’якого» типу з’являються масово й стають характерним суспільним типом за часів застою, а також нудьги й одноманітності, що супроводжують його. Але ледве застій змінюється ламанням суспільства, падінням законів та звичаїв, що супроводжується суспільними потрясіннями і зіткненнями, то в милих і дещо легковажних авантюристів типу Казанови й Каліостро з’являється потужна конкуренція: яка прагне негайно життєвих благ, але разом із «крижаним нахабством» охоплена й «лютим шаленством», яка не зупиняється ні перед чим у прагненні втілити в реальність свої бажання й прагнення. Замість легковажних і загалом некровожерливих авантюристів типу Казанови й Каліостро приходять Робесп’єр, Марат, Сен-Жюст, Наполеон…

Французька революція викинула на поверхню суспільства новий тип авантюриста — охопленого не лише свербінням щодо пошуку пригод (і прагненням влади), але й поглинутого ідеєю перероблення суспільства під свої власні уявлення та витребеньки. Ці авантюристи були набагато небезпечнішими, ніж не позбавлені особистої симпатії, простимої слабкості й навіть якоїсь своєрідної шахрайської гуманності Казанова та інші обдаровані пройдисвіти. Авантюристи нового покоління, які невідомо звідки з’явилися й опанували владу та душі сучасників-французів, відправляли на щойно винайдену гільйотину сотні й тисячі осіб. Урешті-решт, деякі з них самі закінчили земний шлях під лезом революційного знаряддя страти. Кінець цієї компанії авантюристів був повчальним: їх змінили наступні групи, а потім до вершини влади піднявся Наполеон. Але й Наполеон не втримався у владі, оскільки не вмів визначити межі реально досяжного (це є характерною рисою переважної більшості авантюристів).

У принципі, всякий авантюрист настільки пихатий, що мріє в глибині душі про підкорення тим або іншим способом всього світу, і втрачає все за кілька кроків до заповітної мети. Перша половина XX століття стала періодом нового сплеску масового масштабного авантюризму. У Російській імперії, як і в деяких інших країнах, застій та суспільна духота породили сплеск нового авантюризму. Спекулянти-шахраї, які розбагатіли вмить, загадкові й таємничі поети з розкутими поглядами, майстерні ворожки й провидці стали соціальним прошарком, затребуваним і модним. Ці «нешкідливі авантюристи» типу Казанови знайшли своє вище досягнення і втілення в персоні Распутіна — простого мужика, який став коханцем цариці і радником царя. Распутін, як і багато інших авантюристів, закінчив погано. Але, як це вже було на рубежі XVIII і XIX століть, на зміну позбавленим «лютого шаленства» пройдисвітам прийшли авантюристи, які вирізнялися повною відсутністю співчуття до своїх ближніх, усіх співгромадян і людей узагалі, вирізнялися абсолютною відсутністю совісті в її звичайному розумінні. Деяким із них удалося пробитися й до «рулетки світової історії».

Найбільшого успіху серед цих європейських авантюристів досягли Сталін та Гітлер, а разом із ними, різною мірою, і десятки тисяч дрібніших авантюристів — тих, хто вчасно і вміло прилип до цих двох «великих авантюристів» або до їхніх рухів.

Період застою, а потім краху Радянської імперії став новою епохою великих і малих авантюристів на пострадянському просторі. Здавалося б, сірі й нудні партійні та комсомольські функціонери, дисципліновані володарі не дуже високих військових звань, посередні літератори, лаборанти, доценти й професори, які нічим і не прославилися, аферисти, злодії та грабіжники побачили свій шанс і несподівано перетворилися на обожнюваних вождів великих або малих народів, на мільярдерів й мільйонерів, на депутатів парламенту й міністрів, на крупних власників нерухомості й важливих посад, що дозволяють вирішувати долі сотень і тисяч людей або впливати на них. У більшості цих людей немає й ніколи не було дару управління та інших талантів, необхідних для високопрофесійного функціонування в суспільстві. Вони володіють лише «крижаним нахабством» та іншими рисами, описаними Стефаном Цвейгом. Але саме вони стали законодавцями моди на пострадянському просторі. Тому шарлатанство стало знаком і головним символом нинішньої пострадянської епохи.

Всі ці типи стали звичайними в країнах так званого СНД і вже не викликають не лише обурення й неприйняття, але навіть і здивування:

  • мільярдери, в яких є талант прихопити те, що погано лежить, але немає талантів до розумного управління «прихопленою» власністю;
  • будівельник фінансової піраміди;
  • підприємець, який виготовляє м’ясну ковбасу, обходячись без м’яса;
  • президенти з манерами та способом мислення «хрещеного батька», які шукають, «кого б замочити в сортирі»;
  • прем’єр-міністри з манерами зірок порножурналів;
  • крупний і дрібний чиновник із купленим дипломом;
  • лікар, який знається на медицині не набагато краще, ніж його пацієнт;
  • суддя й міліціонер із ментальністю афериста;
  • астролог, цілитель від смертельних недуг із вірогідністю лікування від 99 до 100 відсотків;
  • пристрасні проповідники старих і нових єдиноправильних релігій і вчень з манерами успішних бізнесменів та інші благодійники стражденного людства.

Ми вже звикли до своєї епохи — нової великої епохи авантюристів. І це не дивно. Епоха, визначаючись людьми, багато в чому сама визначає пануючі соціальні типи. Ми всі й самі поступово перетворюємося на авантюристів, кожен у міру своїх талантів і можливостей. Адже в такий особливий час саме життя навіть маленького та сіренького громадянина перетворюється в пригоду, що лоскоче нерви, яке може у будь-який момент обірватися лише через те, що воно, це життя, не в добрий час перетнулося зі шляхом авантюриста крупнішого масштабу: з лікарем, який не знається на медицині, або з народним депутатом (або його синком), який виїхав на велику дорогу в іномарці та вирішив трохи покомизитися, з псевдоміліціонером або псевдобудівельником…

Історія вчить: за епохою застою з веселими й милими авантюристами часто йде час, коли цю саму історію починають визначати авантюристи не лише з «крижаним нахабством», але і з «лютим шаленством», авантюристи, які готові поставити на голову всю країну, аби було «так, як хочеться мені».

Золотий монумент Туркмен-баші, споруджений ще за життя «улюбленого батька туркмен», — це апофеоз авантюризму на пострадянському просторі. Поки що.

Але історія вчить також: авантюристи, як правило, закінчують погано, оскільки в них відсутня одна вкрай необхідна риса вдачі — відчуття міри. Саме відсутність відчуття міри і приводило більшість великих та малих авантюристів до краху їхніх надій та планів. І це шанс для всіх тих, хто чекає не дочекається, коли закінчиться і пострадянська, і наша — українська — епоха великих та малих авантюристів.

Є й ще один важливий історичний висновок. Для успіху прошарку авантюристів необхідний інший прошарок людей — людей, яких називають коротким, але звучним словом «лох». Саме лох породжує успіх авантюриста, адже де немає їжі, там вимирають і лисиці, і вовки. Чим більше в нашій країні лохів, тим більше авантюристів вона може прогодувати. Лох — це поняття з великим об’ємом. Лохом може стати і людина з університетською освітою, і навіть — на жаль! — з докторським ступенем. Лох — це стан душі. Не лише обмежений або вельми однобічно розвинений інтелект, але й сильні емоції допомагають стати лохом. У певну слабку хвилину навіть академік і філософ може, як кажуть у народі, крупно «лажанутися». Часто лохи мучаться, поки, нарешті, не знайдуть того, хто проведе їх навколо пальця. Лох не слухає розумних порад, у цьому його біда. Він просто щасливий, коли його використовують усілякі авантюристи, влаштувавши індивідуальний або масовий «лохотрон».

Тому чим менше лохів, тим важче втриматися на поверхні всіляким «романтикам з великої дороги». Без лохів не влаштуєш зборищ і зборів, на яких всілякі маги, цілителі, благородні й безкорисливі політики та інші рятівники народу пускають у хід свій хист обводити навколо пальців простачків. Без лохів не збереш грошей на «пустий проект». Без лохів для успіху на виборах потрібні не вдалі передвиборні технології, а реальні здібності та успіхи, потрібна солідна попередня робота і життя, яке можна поставити в приклад молоді та дітям.

Завдання нації — звести кількість лохів до мінімуму, і тоді наші авантюристи будуть винищені на корені, вони вимруть з голоду. Розумні закони та законослухняність у поєднанні з державним та демократичним суспільним контролем, соціальна стабільність (не плутати із застоєм!), висока освіченість і культура населення вибивають ѓрунт із-під ніг різного роду авантюристів. Але історія дає шанс і деяким «геніям нахабства і містичного акторства», як називає їх Стефан Цвейг. Існує межа, за якою закінчується розумне та суспільно-корисне. Джентльмени успіху, які доведуть, що можуть заробляти свій «хліб» і не вдаючись до своїх улюблених витівок та афер…

Ті, хто користуватиметься благами життя, не відбираючи їх у співгромадян, — ті авантюрні шукачі успіху мають шанс утриматися на плаву. Історія знає подібні випадки. Тому не забувайте про відчуття міри, панове авантюристи! Бог, як то кажуть, дає шанс кожному. Головне — його, цей шанс, не упустити.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ви маєте змогу за кілька секунд швидко ввійти за допомогою: 

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: