Ой, коли ми наїмося…

Узятися до написання цього коротенького матеріалу надихнула стаття Володимира Калуги “Горе без розуму”. Не зважаючи на песимістичну назву тексту, тішить, що не всіх покосив масовий психоз.

Тож можна сподіватися, що принаймні така-сяка частина українського загалу ще не інфікована страшною хворобою, від якої вже давно поліг увесь вітчизняний політичний бомонд.

Йдеться про маніакальну пристрасть до споживання, збагачення та накопичення за будь-яку ціну, хай навіть ціною людожерства.

Час констатувати повну втрату Україною імунітету щодо тотального захворювання на аморальність та грошове ідолопоклонство. Минули ті часи, коли на цю болячку хворіли політики та олігархи.

Тепер навіть набожна бабця, що кожної неділі ходить до церкви, постує і лає онука за куріння, спокійно додає хімікалій у власноруч виготовлений сир і йде на базар. Сир купують батьки для дитини, дитя травиться.

Міліція “дахує” контрабандистів, що вивозять радіоактивний бруд з Чорнобилю, навіть якийсь там гелікоптер чи то літак, аби переробити його на кав’ярню. Рівень радіації зашкалює. Рибу, виловлену прямо під реактором, везуть у київські ресторани… Чи є гарантія, що дитина чорнобильського контрабандиста з друзями на батьківські кровні не наїсться тієї рибки?

В соняшниковій олії – олії немає. Малеча, надивившись по телебаченню реклами, випрошує у батьків сирочки, йогурти, соки, де перебиті дати споживання, і потрапляє у реанімацію.

Пенсіонер, зловлений на гачок “вгадай слово – отримаєш купу грошей” витрачає пенсію на телевізійному “лохотроні”.

Підліток, насмоктавшись до одуріння слабоалкогольного лайна, що вбиває мозок і печінку, розмахує партійним прапором за гроші. Ту партію, може, фінансує дядечка, який виробляє оту гидоту… Аби стати депутатом, чи ще кимось, щоб ніхто – ані податкова, ані конкуренти не заважали і далі травити людей.

Така от круговерть.

Панове-товарищі-браття, то хто нам ворог? Йдеться вже не про політиків і їхнє дешеве базікання…

Черновецький доплачує сотню пенсіонерам – вони за нього голосують. Хай так. Сховай бабусин паспорт, – кажете? А іншого виходу, думаєте, немає?

А як щодо частіше навідуватися до бабусі і матусі, і з гостинцями, і з грошенятами? Щоб наші сивоволосі не заглядали у рота космонавтам, бо ж мали за що поїсти і в що вдягтися за наші гроші. Вони ж нас виростили, вивчили у не менш сурові часи…

Так, державні мужі започаткували систему, що може сміливо претендувати на наймення “геноцид” проти старшого покоління, чи то найвразливішого прошарку суспільства. (Це, очевидно, така віддяка за те, що наші старі, зав’язавши тугенько пасок на пузі, у свій час працювали, аби державним мужам і їх бізнес-партнерам зараз було що різати на метал і за що купувати імпортні розкошества)

Та за те вони перед Богом відповідатимуть. Та чи маємо право ми, ЛЮДИ, так поводитися із старими?

Як так трапилося, що стара набожна бабця травить людей своїм сиром на базарі? Заради чого, панове? Чи не тому, що її діти чи онуки забули, що таке працювати? Бо ж хочуть усе і відразу.

Що буде з дитиною, яку покинули батьки-заробітчани? Повний холодильник отруєного сиру від бабці? Купа різнобарвних сирків та йогуртів, цукерок та соків просрочених з перебитими датами вживання? А що у неї в душі? Як таке дитя пояснює собі відсутність батьків? Напевно, що вони гроші люблять більше ніж своє дитя? То гроші дорожчі за життя?

Пам’ятаєте за радянських та пострадянських часів панував тост “Щоб у нас все було і нам за це нічого не було”. Дожили. Так і є. Будь-який злочин має свою ціну, цілком конкретну, в грошових одиницях.

Хулігани чіпляються до жінки. Та кричить: “Люди, поможіть!”. Про міліцію – ні слова.

Скільки люди чекають ДАІ, як сталася аварія? Півдня, чи більше? А тим часом рух практично заблокований, у пробці швидкі, автівки з дітьми, що задихаються на загазованій трасі, сотні, тисячі роздратованих співгромадян, що запізнюються на роботу, роздратовані починають свій робочий день, ненавидячи це місто, людей, своє життя…

Винні політики? Та хіба політик той даїшник? Чи то з політиками він узгоджує питання скільки тримати у “маринаді” людей у пробці? Він це вирішує сам особисто, згідно з тими традиціями “працелюбності, гуманності, поваги до людей”, які притаманні йому. Людині, що працює даїшником.

А тепер до політиків. Так, минули ті часи, коли їхні життя-буття, як за радянських часів життя партеліти було суто їхньою справою. Минулі ті часи, коли громада сприймала їх як антигероїв. Сьогодні, незважаючи на всі лайки у бік вітчизняного бомонду, саме вони – герої нації. Для переважної більшості нації.

Народ вартий своїх правителів. Панове-правителі, погана звістка. Ця теза працює і у зворотному боці.

Тому сентенції на кшталт: народ – мудрий, добрий, працьовитий тощо, забудьте. Народ бере приклад із своїх героїв, що брешуть, дурять, підставляють одне одного. Народ теж хоче їздити на джипі.

Олігарх купує своїй дочці шубу з шиншили. На 16 років. Запитання: що даруватиме олігарх доньці на 25? Напевно вже шкіряну куртку із шкіри людей, а на 30 – із шкіри олігархів… А як інакше здивувати, як догодити, довести власну “величну” олігархічну батьківську любов?

Той олігарх наймає купу охорони, щоб не дай Боже дитині не заподіяли зла із-за шиншилового вбрання. А де гарантія, що та охорона не збіжить від купи підлітків, що “під газом” слабоалкогольного лайна захочуть “поспілкуватися” з багатою панянкою? Хіба ті охоронці працюють заради дитини, чи за честь “мундиру”? Ні, вони – за гроші.

Гроші – то погана страховка. Скоріше навпаки. І якщо у державі офіційною і неофіційною ідеологією є гроші, то спокійно може почуватися лише бомж. І лишень до того часу, поки в нього їх немає, ані копійки. Усі інші – піл прицілом. І олігархи з політиками, насамперед.

То чи не божевільна ця країна і її народ, вкупі з її правителями? Надмірне споживання будь-чого є загрозою для здоров’я – людини, нації, держави. Коли Україна вгамує спрагу до споживання, точніше до самопоїдання…

Чи вартує нація, об’єднана єдиною ідеєю споживання, свободи? Так, українці отримали свободу. Кожен взяв скільки міг. Скільки дозволяли виховання, традиції, рівень освіти. Кожен зміг розпорядитися нею по-своєму.

Чи багато тих, хто у поті чола цю свободу перетворив на творчість?

Чи багато тих, хто ту свободу зрозумів, як право та обов’язок натхненно працювати? Вибудовуючи власний якісний бізнес, щоб було чим пишатися, чому навчати і що передати дітям?

Чи багато тих, хто ту свободу сприйняв як право вибору, дуже особистого вибору стилю та принципів життя?

Чи багато тих, хто свободу сприйняв як уседозволеність?

Чи матимуть право вибору наступні покоління, які зростають тепер, у часи, коли більшість нації зробила свій вибір на користь тлумачення свободи, як вседозволеності.

І що в такому разі буде з Україною…

Марія Адамська (Заплавська) W

Залишити відповідь

Ви маєте змогу за кілька секунд швидко ввійти за допомогою: