Лохотрон для жалісливих

Як посидіти в престижному ресторані і пакататися на “шансон”-таксі за рахунок людського співчуття і милосердя.

Лохотрон для жалісливих Ніколи б не подумав, що цей суботній ранок підкине не тільки мені, як репортеру “Лохотрон сьогодні”, цікаву тему, але і привід для серйозних роздумів всім тим, хто звичайно гостро реагує на людську біду. Ох вже ці наші слов’янські добрі та чуйні душі.

У вагон вона зайшла на станції метро «Тараса Шевченка». Молоденька, заплакана, чорні локони вибиваються з-під по-сільському пов’язаної легкої, давно вицвілої косинки. Довга поношена спідниця, така ж кофта й куртка. До грудей притискує не по-осінньому укутане немовля, якого час від часу прикриває там, де повинне було виглядати личко. На грудях – табличка з крупно виведеним написом: “Люди добрые, посочувствуйте, если у вас есть сердце! У моей Анечки лейкоз и тяжелое воспаление легких. “АХМАДЕТ” требует денег, у меня, волынской селянки их нет, я скоро сама упаду без куска хлеба!”.

Вона поволі просувалася по не дуже заповненому вагону (розраховувавши, що всі прочитають її благання), періодично похитуючи своє малятко. Коли порівнялася зі мною, не кинути їй в стаканчик хоча б копійку я не зміг. Двоє молодих хлопців поклали по дві гривні, а сорокалітній плечистий чоловік з рюкзаком, що змахує на “заробітчанина”, розчулився навіть на “п’ятірку”.

Спочатку, чесно кажучи, мене більше цікавила сама реакція пасажирів. Мимовільно звернув увагу: дитячий хворобливий кашель і стогін з-під пелюшок лунали чомусь аж надто “синхронно” з тим, як “селянка” мізинцем правої руки, яка підтримувала немовля, щось натискувала в своєму “пакеті”! Вирішив перевірити ще раз здогадку. Виходжу на Контрактовій вслід за “волинською гостею”. І відразу помічаю: поки виходили пасажири з нашого вагону, поки втискувалися люди в сусідній, “доця” на руках “мамочки” мовчала як рибка.

До станції “Майдан Незалежності” пані гарненько “обробила” черговий вагон. “Хвоста” (тобто мене чималенького) вона за собою не помічала. “Ганна” все так само час від часу глухо кашляла, брати-слов’яни кидали: хто дрібні гроші, хто – гривню-дві, два молоді негри, які виходили на Майдані, кинули доляри.

На Майдані і мені треба було переходити на свою лінію, у напрямку до станції “Святошин”. І знову потрапляю в “театр”! На “Театральній” зайшла у вагон, закотивши попереду себе коляску з сидячим в ній малюком років чотирьох, вже інша “матуся” – але з схожими схоплюваннями. Руда, молода, одягнена теж по-сільському”, сльози з очей крупними горошинами котяться. На колясці – плакатик з проханням про допомогу і співчуття. “Люді-людоньки, мені, повірте, соромно, але що ж вдіяти? – звертається до їдучих. – У мого Максимка церебральний параліч, до того ж дитя хворе на шизофренію. Я не з тихий, хто прикидається, грає на вашій доброті! Допоможіть, порятувати мого Максимка!”

І знову багато пасажирів лізуть в кишені, розстібають гаманці. Жаліслива стара жінка, проклинаючи на весь вагон платну медицину і всіх, хто її створив, кладе за плакат на коліна Максимкові червонець. Той, ніби злякавшися, починає різко сіпатися, б’є ручками і ніжками, закочує очі.

– Ай, горюшко-то какое! – засмучуються інші жінки.

Потребуюча допомоги скоро пішла в інший вагон, але на станції «Святошин» я побачив її знову. Матуся з синком, постояла ще якусь хвилину на платформі, поводивши якимсь тюбиком біля трохи не опухлих від сліз очей, потім закотила коляску у вагон потягу, який прямував назад до Майдану.

Сьогодні ж знову потрібно було повернутись у Київ. Біля станції метро “Святошин” вирішив перекусити, подивитися, що там такого цікавого продають на місцевому ринку. Не встиг до ладу зайти в ряди, дивлюся: знайомі всі обличчя! Не поспішаючи, не звертаючи ні на кого уваги, кудись прямують по базарчику. Моя “рання мамочка” з “лейкозною доцьою” та її “подруга по нещастю” з коляскою (в якій спокійнісінько, а не сіпаючись, як у вагоні, сидить малий). Дивлюся – озирнувшися, повертають подруги за ряд густо поставлених наметів…

Ех, як не вистачало мені в ці хвилини мого фотоапарату (вмонтованої в “мобілку” віде-фото-камери було замало – ввчечері не ефективна)! Але для багатьох читачів, думаю, покажеться цікавою “картинка” з натури:

– Ну как сработала? – питає подружку та, що з коляскою і хлопчиком.

– Нормально! – бадьоро відповідає “волинянка”. – Наши и даже иностранцы на детский кашель да стоны идут косяками: 710 гривень, 25 долларов, 12 евро… А ты как?

– И мы не хуже! Максимка у меня просто артист, – ласкаво хлопає по щоці хлоп’яті, схиляється над ним. – Все сынок, вылезай из этой коляски, до вторника она нам не нужна.

Скинувши обноски, обидві пані миттєво перетворюються! “Волинянка”, знявши чорний парик, підфарбувавши губи, і начепивши затемнені окуляри, стала стрункою блондинкою з родимкою на правій щоці ближче до скроні. Потім вона недбало підняла із землі своє “чадо”, що давно замовкло, швидко розмотала його і виявилося, що це лялька зростом немовляти, від якої “відходить” два тонких проводочки.

– Барарейки поменять надобно! – по-діловому помітила подружці.

У бік Вишневого стояли в очікуванні пасажирів відразу декілька напівпорожніх маршрутів. Але фарбовані блондинки (мабуть сестри – дуже вже схожі!) підійшли до “шансон”-таксі: “Ресторан на окраине Вишневого знаешь? Вот и поехали!”.

Черноуз Богдан

Залишити відповідь

Ви маєте змогу за кілька секунд швидко ввійти за допомогою: