Кульки, гроші, мило і артисти

“Подивись-но, Зінко, наші українські ігри та розіграші”, – не підозрюючи про наслідки, сміючись, невимушено кинула приятелька Аня і довірлива Зіна, не вагаючись, пішла дивитися. Зіна втупилася у стіну, і здавалося, що її з отупіння нічого вивести не здатне. “Скажене-шоу” – промурмотіла дівчина і закрила ошалілі очі. Не першу годину вона марно намагалася знайти рівновагу – і мала на те причини.

“Подивись-но, Зінко, наші українські ігри та розіграші”, – не підозрюючи про наслідки, сміючись, невимушено кинула приятелька Аня і довірлива Зіна, не вагаючись, пішла дивитися… На тиждень вона випала з життя – друзі її не бачили, колеги не розуміли вчинків, і сама дівчина ніяк не могла звільнитися від ейфорії кружляючих кульок і цифр, що заполонили уяву.

ВІД ЛОТОТРОНУ ДО ЛОХОТРОНУ

“Кено”, “Мегалот”, “Бінго Бум Лото” на Першому національному, “Лото-забава” “1+1” – усе це змішалося в уяві дівчини, і їй нічого не лишалося, як узагальнити бачене і почуте. “Кено – вигравай щоденно!” – якнайпроникливіше намагався промовити голос за кадром, “Мегалот – до багатства один крок!” – напівістерично вигукував хтось, і в екрані зі скрині, розтиражируваний на стагривневих купюрах, спокусливо глядів на Зіну геній нації Тарас Шевченко. Портрет поета нагадав Підалькіній, що вона не в “продажній Гамериці”, з її ринком та “духовним виродженням”, а в країні, нація якої зберегла спадщину в сто тисяч народних пісень.

Кульки із цифрами, що невпинно стрибали, непокоїли її. З дитинства дівчина не переносила присмак мила, а любі подружки, знаючи це, на свята, жартуючи, дарували виключно “мильні бульбашки”. В момент, коли дитячий куточок у задушливій комуналці сповнювався прозорим і різнокольоровим “милом”, мала Зіна впадала в транс і вивести її було з нього майже неможливо. Не дивно, що лототрони викликали в неї такі ж відчуття. І не тільки вони…

Зіна не могла згадати жодного лиця – настільки в українських розіграшах та іграх усе було зведено до стандарту: перевершити стрімкий рух кульок, “оболванити” глядача, щоб не встиг він замислитись і оцінити бачене. Швидка мова і гримаси ведучих – як у працівників канадських компаній, які не так давно роєм роїлися на київських вулицях, лякаючи перехожих незбагненою одноманітною щиросердністю та плюшевими мавпами. Жінки до узагальнених “кривлянь” додавали легкі вихиляси стегнами, і їхні багатозначущі погляди та посмішки сипалися на Зініну слабку голову і вражали. Чоловіки не відставали… “Попри будь-які забобони – хтось стане багатим”, – привабливо посміхався до Зіни Анатолій Гнатюк. І не даючи сором’язливій дівчині оговтатися від переживань, сексуально смикнув плечима: – „Хай Микола розливає – в нього легка рука… “Ге-ге-ге”…

Сміявся артист, а Підалькіна червоніла і не могла збагнути суті його посмішки, як не могла збагнути і загального дурисвітського реготу, і тотального несмаку. “Вперед, за мільйонами!” – заохочувала глядачів Лариса Руснак, партнерка Гнатюка по “Лото-забаві”, а Підалькіна дивилася на її рожевий пасок і салатного кольору брючний костюм і згадувала Чехова…

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП – “ТРИ СЕСТРИ”…

Наталья Ивановна входит. Она в розовом платье с зеленым поясом. (…)

Ольга… (Вполголоса испуганно) На вас зеленый пояс! Милая, это нехорошо!

Наташа. Разве есть примета?

Ольга. Нет, просто не идет… и как-то странно…

Наташа (плачущим голосом). Да? Но ведь это не зеленый, а скорее матовый.

Втім, механістичні рухи телеведучих заворожували, одноманітність прийомів і почуттів надихали нудьгу… Зіна починала звикати. Автомобіль, троьохкімнатна квартира, джек-пот, номер 2, уся Україна від Донбасу до Карпат, остання цифра білета, 205 тираж… Підалькіна відчула, що в неї виростають лосячі роги і вона впадає в летаргічний сон. Тут можна було б і попрощатися із дівчиною, якби не…

НАРОДНИЙ ГЕРОЙ

Богдан Бенюк – єдине лице, яке Підалькіна виділила із тотального божевілля і на мить прокинулася. Не тому, що воно її вразило, а просто було знайоме до болю… Дівчина знала, що Бенюк є народний артист, що він є недосяжним для преси, і що народ його обожнює (хоча… не весь…). Зіна, яка з дитинства була закохана у Театр, на Богдані Михайловичі, як на гарному акторові, давно поставила хрест. “Ой!” – злякалася власному зухвальству. Підалькіній не пощастило побачити найкращі ролі “народного”, а те, що він останнім часом демонструє на кону, опецькуючись душею і тілом, вряд чи могло її знервовану душу втішити.

Дивлячись на Бенюка, дівчині хотілося зрозуміти… Адже Богдан Михайлович є типажем, який очолює армію собі подібних – працюючих у поті лиця та безробітних акторів. Він є зразок, еталон мімікрії, “золото” нації. Зіна шукала причин кічової популярності артиста, і спостерігаючи, як той стрибає, сміється і дуріє в екрані, “торгуючи” в “Бінго Бум Лото” лицем, починала дещо розуміти…

РЕАЛЬНІСТЬ, А НЕ ЩОСЬ ІНШЕ…

Зіна несподівано натиснула на кнопку пульту і диктор заговорив про терористичні акти у Ніцці, про смерть міліціонерів… Не схотілося повертатися до дешевого блиску “гравців у кульки”, до ошалілої посмішки народного героя, хотілося думати. Ліва та права півкулі дівчини поскрипували і попискували, і їй здалося, що чим далі, тим важче її мозку опрацьовувати буденні явища.

“Сучасність висуває попит на людину-функціонера, механістичну, балакаючу без упину ляльку… Це і є планка, досягти якої мріють в Украні мільйони. Розум, творчість, справжнє мистецтво – не в ціні. Співчуття, доброта, людяність, високе кохання – до жаху старомодні” – промовляла Зіна і відчувала себе у ролі Бланш з п’єси Уільямса. Згадала сто разів чуте: “Що поробиш, публіка хоче!” і цитату із розмови з актрисою-подругою: “Телебачення – відображення життя, значить, такий низький рівень глядача” . Розізлилася Зіна, подумала – як би її співрозмовниця актриса не хотіла виглядати прогресивною, погляди її були неоригінальні.

“Публіка хоче” – синонім совдепівським гаслам “народ прагне”, “товариші вважають”, “на прохання трудівників”… Казати, що низький рівень продукції телебачення – це лише об’єктивне відображення бажань мільйонів, погоджуватись із цією “реальністю” – це підписати смертний вирок передусім собі, як особистості і як творцю.

Ті ж люди, які здатні були сміятися з жартів Райкіна, чи Тарапуньки та Штепселя (а це далеко не пошлий гумор!), сьогодні так само радіють Петросянам. Немає інших пропозицій – немає і кордонів та меж глупоті. Тотальна свобода – мильна бульбашка, яка навзаєм істині, таланту гарантує купівлю-продаж, небідне існування “попсі”, спокій і впевненість митцеві. Хоча… Чи можна назвати митцем того, хто вже давно перетворився на заспокоєного міщанина, хто усіма фібрами своєї душі прагне усе знівелювати під стандарт? Час чеховських Наташ, рядових артистів… “Я знаю, правий не той, хто каже «зараз же, зараз», втупившись у пащу білетної каси, а той, хто скаже «завтра, завтра, завтра», передчуваючи нове життя, що займеться над світом” – згадала цитату Підалькіна, повірила поетові, кинула безглузде медитування і побігла зустрічати світанок…

telekritika.kiev.ua

Share Button
!

правила коментування

Поділіться думками





реклама: